Англійський принц народи воював,
Здобув Париж король Анрі Четвертий,
Чиє наймення не боїться смерті,
Та щасливіший був Монроз за них,
Коли в борні солодкій переміг.
Ох, друзі! Щастя легше від пилини!
Усе минає, все на світі гине!
Не встиг Монроз у пристрасті сліпій
Допить любові чистої напій,
Як налетіли раптом, мов шуліки,
Англійці, галас підійнявши дикий,
Розбили двері, вбігли, гомонять...
Не треба тут, панове, й пояснять,
Що то чернець, по святобожній месі,
Віддячив так Монрозові й Агнесі.
Взяли красуню з краснем молодим
Та й повезли жорстокосерді бритти:
Шандос їх має, бачите, судити.
Яку ж приділить він покару їм?
Залюблені від страху умлівали,
Бо з досвіду вони свойого знали,
Що Жан Шандос до жалощів не звик.
Проте, хоч сором їх несвітський пік,
Вони перезиралися пестливо,
Хвилину споминаючи щасливу...
Одначе, що ж на допиті казать?
Було б їм зле, та доля помогла їм:
Серед туману, саме десь під гаєм,
Французи раптом кіньми тупотять.
То був загін блискучий та завзятий,
Якому Карл у розпачі звелів
По всіх краях, по всіх місцях шукати
Сорель Агнеси й Жанниних слідів.
Коли два пси, два півні, два коханці
Зустрінуться (увечері чи вранці,
Однаково) десь на тропі одній,
Коли побачить янсеніст палкий
Лойолиного учня, єзуїта,
Коли дитя Кальвінове сердите
Ультрамонтанця здибає нараз, —
Тоді на них якийсь находить сказ,
І кожен б’ється люто, до нестями —
Той шпагою, той кігтем, той зубами.
Так і французькі рицарі ставні
На бриттів, наче соколи ясні,
Без жодного вагання нападають,
А ті оружно їм відповідають —
І загуло, аж стогне далечінь!
Був під Агнесою гарячий кінь, —
Як і вона, він мав натуру жваву,
Він басував, хвицався без угаву,
Аж бідненька стрибала на сідлі.
Отож, як битва зачалась в імлі,
Він ізлякався, прикусив удила
Та й полетів... Дарма вона хотіла
Його рукою кволою спинить:
По власній волі він Агнесу мчить.
Монроз не бачив за кипінням бою,
Що сталось із Агнесою палкою.
А кінь тимчасом, мов крилатий звір,
Усе вперед, усе прудкіше лине
І опинився враз серед долини,
Де височів прегарний монастир.
Ставні дерева тінявого бору
Гойдались і шуміли круг кляштору[7]
І світла річка стьожкою зі скла
У берегах заквітчаних текла.
Принадний пагорб зеленів здалека,
Там наливала благодатна спека
Щоосені ті золоті дари,
З яких сам Ной за давньої пори,
Покинувши неоковирну скриню,
Де був рятунок людям і скотині,
І збридивши водою вже навік,
Солодкий витис і п’янючий сік.
Помона й Флора та ясні зефіри
Там розливали пахощі й тепло,
Усе там око тішило без міри.
В раю Господнім, певно, не було
Милішого для серця краєвиду;
Повітря тихий, живодайний струм
Там розвівав тяжку печаль і сум,
Турботи розвівались там без сліду.
Агнеса край ясного лона хвиль
Спочити сіла, глянула відтіль
На монастир — і зник у серці біль.
То монастир був, бачите, жіночий,
«Ох! — скрикнула Агнеса. — Певне, хоче
Сам Бог ту купіль показать мені,
Де всі гріхи змиваються земні!
Це він, ласкавець мудрий та високий,
Привіз мене під стіни ці міцні
Спокутувати всі мої пороки.
В пості, молитві, вірі та трудах
Безгрішні жони, віддані Христові,
Живуть тут для небесної любові,
А я себе прославила в гріхах,
В розкошах тіла і в кипінні крові».
По цій тираді, досить голосній,
Красуня хрест побачила на брамі,
Той знак, що рід урятував людський, —
І плаче бідна ревними сльозами,
І сповіді бажання в ній росте.
Признатися по правді тут годиться:
Кохання й богомільність — дві сестриці,
Душевна вада, друзі, те і те.
Якраз тоді шановній абатисі
Дійшлось на суд поїхати, либонь,
Аж до Блуа, — і сестри зосталися
Самі, під наглядом сестри Безонь.
Отож вона в кватирку визирає,
А потім браму навстіж одчиняє
І каже невідомій: «Увійдіть
До нашої непишної господи.
Яким могли ви вітром залетіть,
О мандрівнице неземної вроди?
О, хто ви, хто? Чи ангел, чи свята,
Що до поріддя Бог послав людського,
Щоб показати вічності дорогу
I райські відчинити нам врата?»
«Ні, — каже панна, — зовсім я не та,
Святою не була я ні хвилини,
Пороки тьмарять молодість мою,
І як мені судилось буть у раю,
То, певне, тільки обіч Магдалини.
Господь, велитель днів і поколінь,
Та ангел мій, та полохливий кінь
Мене в куток цей принесли прекрасний.
У серці маю каяття незгасне,
Бо ще не всю мене поглинув гріх,
Люблю добро, хоч праву путь згубила,
І вірю: благодаті вічна сила
Очистить скверну злочинів моїх».
Сестра Безонь з ласкавістю тонкою
Вродливицю втішала як могла,
А далі гостелюбно повела
За руку аж до власного покою.
Та келія уся була в квітках,
З широким ліжком, зовсім не похмура;
Здавалося: для пустуна Амура
Був не заказаний до неї шлях.
Сорель Агнеса Господа хвалила,
Що каяття — розвага досить мила.