Цей поклик короля зачарував:
Він до добра великий нахил мав.
Та Жанна, грізносерда войовниця,
Повісити їх радить без розмов;
«Фрелонам, — каже, — час давно прийшов
Гойдатися у лісі на осиці».
Премудрий і могутній Дюнуа
Такі на теє вимовив слова:
«Не раз серед воєнної тривоги
Потрібні нам бувають руки й ноги;
Як бачите, ці добрі молодці
І ноги мають, і по дві руці:
Нехай послужать ними, з ласки неба.
Писак та віршомазів нам не треба
На полі крові, у диму боїв, —
Візьмімо їх собі за вояків.
В розлуці з писаниною своєю
Вони здадуться богові Арею».
Карл згоджується. Разом перед ним
Всі шахраї впадають на коліна,
І плаче кожен, як мала дитина.
Кімнату для спочинку дано їм
У домі, де король з товаришами
Мав ночувати, стомлений трудами.
Сорель подбала, щоб для всіх прояв,
Недавно ще плямованих безслав’ям,
Бонно вечерю добру влаштував:
Недоїдки він королевські дав їм.
Вечері час хвилиною пробіг,
І Карл з Агнесою спочити ліг.
Прокинулись — і диво узяло їх:
Десь одіж зникла. Геть по всіх покоях
Агнеса бігає, — але дарма!
Немає сукні, перлів теж нема,
Щез і портрет високого коханця!
Бонно шатнувся до калитки вранці —
Він королівський вірний був скарбник —
Ох! Скарб монархів теж таємно зник!
Білизну, посуд, — ох, усе злодії
Забрали! — То газетярів орда
Все замела в будинку без сліда,
На волю знов добувшися надії,
Їм думалось (навчав так ще Платон),
Що розкіш зайва власникам корон.
Сховавшися під корчми захист милий,
Вони здобуте чесно розділили,
А далі й книга виникла у них
Про марні марнощі принад земних.
Доводиться там влучними словами,
Що люди всі, Адамові сини,
Добром ділитись мусять із братами,
Всуспільнивши і сукні, і штани.
Небавом цього й видано трактата.
Там велемудрих приміток багато,
Там, на пожиток дітям християн,
Є й передмова, і докладний план.
Наш добрий Карл і рицарі та дами
Від горя мало не згубили тями,
Питалися, шукали, — та шкода!
Колись так само доброго Фінея,
Вождя фракійців, та царя Енея14
Спіткала враз нечувана біда:
Вони собі трапезувати сіли, —
А ненажери гарпії влетіли,
Як сарана, до їх печер німих —
І без обіду залишили їх.
Агнеса стогне, плаче Доротея, —
Ані шматинки, тіло щоб покрить.
Проте Бонно появою своєю
Здолав би навіть мертвих розсмішить.
«Ох, — він кричав, — адже біди такої
Ми ні в одному не стрічали бої!
Ох! Я умру! Злодюги навісні,
Забрали все, ні шеляга немає!
От що, королю, з добрості буває,
От як вам платять мудреці земні!»
Агнеса, добросерду вдачу мавши,
Великодушна та ласкава завше,
На те йому: «Бонно мій дорогий,
Невже через пригоду цю погану
Ви до письменства втратили пошану —
І ненависний вам поетів рій?
Письменника я знала не одного,
Що чисті руки й чисту душу мав,
Що короля свого не окрадав,
Поеми й прозу пишучи для нього,
І, славлячи чесноту у піснях,
Сам у безчесних не купавсь ділах.
Загальне благо — от ясна мета1 їх;
Вони несуть поліпшення в звичаях,
Навчати й тішить — їх твердий закон.
На шершня хай скидається Фрелон[8],
Та ви ж, проте, не скажете ніколи,
Що зовсім зникли працьовиті бджоли».