Прошивши серце Жаннине стрілою,
Пустун, не відаючи супокою,
Послав із другого сагайдака
Стрілу у президентші груди повні —
І в них чуття заграли невгамовні,
Любов, до божевільності палка.
Ви бачили шалену ту облогу,
Кров і пожежу нападу страшного,
Атаки, штурми, боротьбу і жах
Під мурами, на мурах, на валах,
Коли в повітря орлеанські брами
Жбурнув Тальбот із вірними полками,
І падали з покрівель городських
Вогонь, залізо, пекло, смерть на них.
Уже англієць пружною ходою
У місто входив по людських тілах,
Гукаючи: «Гей, друзі, всі за мною!
Ворожі сили, падайте у прах!»
В ту хвилю був неначе бог війни він,
Що землю й небо потрясає, гнівен,
Кому Беллона, Фатум, сотні чвар
Послали зброю смертоносну в дар.
У мурі президентської будови
Лишався вилом, ніби випадковий, —
І пані видивлялась відтіля
На мрій своїх ясного короля,
На меч його, шолом його пернатий,
Очей палання, золото й шарлати,
На постать, що позаздрив би півбог.
Тоді, солодких сповнена тривог,
Вона вся мліла в пристрасті шаленій.
Так іноді у ложі золоченій
Очима стерегла мадам Оду2
Найменший жест безсмертного Барона,
Його одіння, погляди, ходу
І зачіску, достойну Аполлона,
Слова шептала тихо вслід за ним,
Усім єством раюючи своїм.
До президентші, як уже відомо,
Полинув чорт, щоб сколихнути дно
Душі її. Чорт і Амур — одно.
Тож гадка і наклюнулась лихому —
Сюзанни вигляд і подобу взять.
Сюзон-служниця вміла завивать,
Причісувати, красно зодягати,
Цидулки крадькома передавати
І, про хазяйки дбаючи діла,
Сама також не без гріха була.
Диявол, у її вселившись тіло,
Товстій красуні так промовив сміло:
«Мій хист і серце добре знані вам,
Тож я пораду найщирішу дам,
Бо ваших мук не можу більше знести:
Кузен мій, пані, уночі стоїть
Біля ворітець, до яких провести
Вас можна. Там, без риску проти честі,
Вождя Тальбота ви могли б зустріть.
Записку дайте, — мій кузен уміло
Це потаємне виконає діло».
До серця пані план такий припав;
Листа вона палкого написала,
Де пристрасть і жага вогнем палала, —
Не дурно ж сам диявол диктував.
Герой, так само ніжний, як і спритний,
Дав слово в час прибути заповітний,
Але присягся і на слави путь
Тієї ночі сміливо стрибнуть,
Утіх любовних залишивши ложе.
Він певен був, що галлів переможе.
Ченця Лурді святий послав Денис
До бриттів, як відомо вам, панове,
Щоб розлад він у їхні лави вніс.
Той правив меси, був на все готовий,
І навіть сповідав та причащав.
Герой Тальбот в думках не покладав,
Щоб той пузань, оте брудне мурмило,
Той дурень, вишкребок монастирів,
Кого різками парить він велів,
Міг підкопатись під вождеву силу.
Та небо гадки іншої було:
Не раз воно, людське каравши зло,
Шле перевагу дурневі тупому
Розумним на ганьбу та посорому.
Небесна іскра зайнялась як стій
У товстуновій голові тяжкій,
І мозок, що насилу ворушився,
Думками враз живими засвітився, —
І з того вельми зчудувавсь монах.
Що ж! Бог панує у людських умах!
Хіба ми знаємо, які пружини
Яснять і тьмарять розум у людини?
Чи нам відомо, з атомів яких
Утворюється мудрих і дурних,
Яких клітин незрозумілій силі
Завдячує Гомер або Вергілій,
З якого тіста, щоб паскудить світ,
Замішені Зоїл, Фрерон, Терсіт?
Буває іноді — цариця Флора
Посіє квітку поруч мухомора:
Господь їй Бог так, бачите, звелів.
Ніхто з високовчених докторів
Не докопався дна цієї справи.
Передовсім зробивсь Лурді цікавий,
Згадав, що очі має в лобі він, —
І постеріг, що ввечері до міста
Везуть возами гори м’яса й тіста,
Шинок, куріпок, всяких легомин,
Та заморожені пляшки пузаті,
Де грало непоборне в ароматі,
Переливаючися, як рубін,
Вино з Сіто, краса і слава вин3.
Те все тяглося тихо до ворітець.
З Лурді раптово став учений ми´тець[9]
Не до латини, а до справ земних,
Що стільки небезпек таїться в них.
Відкільсь набрався пишної він мови,
Зробився добрий, гречний з усіма,
Скрізь підглядав, як кажуть, обома,
Підлесник хитрий, балакун чудовий, —
Ну, словом, із ченців чернець типовий.
вернуться
9
Наголоси ми´тець і митéць мають рівне право в українській мові. Лексикограф Уманець (Комаров) свого часу навіть віддавав перевагу першому.