Дівчина затулила обличчя долонями, тоді він різко, на всю довжину леза всадив зброю жебракові у те місце, де шия переходила у плече, потім так само різко відсмикнув руку з кинджалом. Поранений навіть не скрикнув. Кров з перерізаної сонної артерії бризнула у багнюку, перемішану зі снігом, але обшлаги рукавів не заплямувала.
– От і все, він більше не мучитиметься.
Григорій витер закривавлене лезо об вбоге лахміття, звівся на прямі, сховав кинджал, потім не надто глибоко вклонився дівчині й відрекомендувався:
– Капітан гвардії Його Величності шведського короля Густав Бартель – до ваших послуг, мадемуазель!
Хоча все, що тут відбулося, аж ніяк не скидалося на спектакль, спеціально розіграний з метою заманити у пастку сина звитяжного гетьмана Пилипа Орлика, найстаршого гетьманича… проте конспірація залишається конспірацією! Якщо навіть на шведській території матуся Ганна з наймолодшими дітьми, Мартою, Марусею і Яшунькою, змушені раз на півроку змінювати місце проживання, щоб їх не вистежили всюдисущі московські нишпорки… Якщо шведські посли так само регулярно отримують ультимативні вимоги щодо видачі на праведний суд імператора Петра Другого сім'ї «російського державного злочинця» Орлика!..
Ні-ні, все ж таки варто бути якомога обережнішим.
Тим паче, у незнайомій Франції.
– О-о-о, то шевальє справді іноземець! – відповіла між тим дівчина, заправляючи під капюшон накидки розкішне біляве, з ледь помітним рудуватим відтінком волосся.
– Так, я не француз. А що, хіба за кольорами мого мундира не видно…
– Ох, знаєте, дівчата не надто обізнані на подібних тонкощах! Звідки я там знаю, француз ви чи ні?! Тим паче, вимова ваша дуже й дуже чиста. – Вона поправляла одяг і говорила водночас: – Шевальє має шпагу[9], щоб захищати скривджених, я благала про допомогу…
– Завжди до послуг мадемуазель, – повторив Григорій.
Вона нарешті привела до ладу одяг, у свою чергу церемонно вклонилася й мовила:
– Жанна-Антуанетта Пуассон.
Потім кинула на Григорія загадковий, сповнений невловимих чар погляд і несподівано додала:
– І врахуйте, шевальє, що сьогодні ви мали честь зробити великій нашій державі та особисто Його Королівській Величності Луї П'ятнадцятому грандіозну послугу! Тож і Франція загалом, і я сама у боргу перед вами, месьє капітане Бартель.
– Он як?..
– Саме так, люб'язний шевальє.
Григорій прискіпливо оглянув дівчину з голови до ніг. Те-е-ек… Пристойний, але вельми скромний одяг… Світле, ледь рудувате волосся, кінчики якого вибиваються з-під капюшона теплої зимової накидки… Миле, проте трохи блідувате личко… І очі… Світлі й ясні, проте якогось невизначеного кольору: чи то жовтувато-зелені, чи то сірувато-блакитні… Втім, понад усе вони нагадували мінливу морську хвилю, відтінок якої змінювався залежно від освітлення.
Жанна-Антуанетта Пуассон?.. Цікаво, дуже цікаво.
– Ну, що ж, – мовив нарешті Григорій, коли мовчанка занадто затяглася. – У такому разі, мадемуазель, дозвольте вивести вас із цих глухих нетрів і заразом дізнатися, яким чином скромний шведський капітан мав честь прислужитися Його Величності королю Луї!
Григорій ґречно підставив дівчині зігнуту в лікті ліву руку.
– Дякую, любий шевальє, – вона вправно підхопила рятівника під лікоть, – дійсно, підемо звідси… подалі від цих…
Дівчина озирнула трупи й гидливо підібгала гарненькі губки, здавалось би, самою природою створені для поцілунків.
– Нічого, нічого, ви абсолютно вірно зазначили, що шевальє має меча, аби захищати скривджених, – для більшої переконливості Григорій поклав праву долоню на ефес шпаги. Якщо хтось і спостерігає за ними із якоїсь засідки, нехай бачить, що «шведський капітан» готовий скористатися зброєю.
– То що, йдемо?
– Авжеж.
Вони повільно пішли геть.
– До речі, мадемуазель, як ви тут опинилися?
– Зовсім випадково. Я йшла до костелу, по дорозі зустріла того… ну-у-у…
– Котрого з двох?
– Одноокого й шепелявого. Збиралася подати йому милостиню, але несподівано він почав скиглити, що буцімто у нього вдома помирає дружина і що в нього тільки-но, мовляв, було видіння: прекрасна шляхетна незнайомка зцілює хвору страдницю самим лише дотиком руки. Цей негідник настільки проникливо благав про допомогу, що я не втрималася і пішла за ним.
– Ви занадто довірливі, мадемуазель.
– Мабуть, що так… – зітхнула дівчина. – По дорозі до нас причепився другий… тільки він тоді кульгав. Точніше, підстрибував, спираючись на милицю. А коли пройшли декілька кварталів, негідники раптом кинулися до мого гаманця. Ну, я не розгубилася, та вони скористалися милицями, немов розп'ялками… Решту ви бачили, капітане.