– Каролику, братику, ти не уявляєш, просто не уявляєш!..
Григорій підманив його пальцем і прошепотів у самісіньке вухо:
– Мене взяли на королівську службу!
– Та ви що?! – мало не закричав той.
– Тихіше, тихіше!..
– Справді?! – громоподібним шепотом перепитав служник.
– Дивись сам…
Григорій видобув з-за пазухи гаманця, розв'язав тасьмочку й акуратно розклав на сидінні ослона золоті монети.
– Ого!!! – не втримався Кирило-Кароль.
– Отож-бо, братику. Тому я і приїхав до тебе посеред ночі.
– А хіба ж завтра… – почав було служник.
– Завтра… Тобто вже сьогодні вдень ти будеш у дорозі.
– У якій ще дорозі?
– До Стокгольма, братику, помчиш до Стокгольма! До речі, оце тобі. Бери, бери. – Григорій тицьнув Кирилу-Каролю кілька золотих.
– Мені?! Навіщо?..
– І за службу, братику, і за дружбу.
– Але ж хіба за дружбу платять?!
– А коней ти по дорозі за свої мінятимеш?..
– Ну, хіба що на коней… – неохоче погодився служник.
– Отож-бо.
Решту монет Григорій розділив на два нерівні стовпчики. Прикинув: десяту частину отриманого матінка обов'язково віддасть громаді – це закон. Отже, відсилати потрібно якнайбільше, бо «громадська» десятина…
Але ж йому треба новий мундир У дорогу пошити! Та й хтозна, які кошти йому через місяць виділять… Подумавши ще трохи, дещо зрівняв стовпчики, золоті з меншого повернув до гаманця і знову сховав на грудях, більший посунув до Кирила-Кароля:
– А оці гроші, братику, негайно відвезеш до Стокгольма й віддаси… сам розумієш кому.
– А-а-а, он воно що!..
– А ти думав, дарма я до тебе посеред ночі вдерся?!
– Ну, це зрозуміло, що недарма… Тільки все одно пару днів тут нічого не змінять.
– Змінять, Каролику, ще й як змінять! Адже тижнів за три мусиш повернутися назад.
– Навіщо так поспішати?!
– Бо потім я поїду далеченько…
– Куди це?..
– Не можу сказати, але дуже-дуже далеко звідси. Тоді зустрінемося вдруге, і я дам тобі ще грошей… для відомих тобі осіб у Стокгольмі. Там же чекатимеш на моє повернення. Я повідомлю, коли настане час вертатися сюди, до Парижа.
– А я?..
– Що – а ти?..
– Хіба я з вами не поїду?
– Ні.
– Але ж!..
– Не можу взяти тебе з собою, Каролику!
– Чому?
– Не питай краще, бо то є велика таємниця.
– Королівська служба, розумію… – сумно зітхнув Кирило-Кароль.
– Що ж поробиш, братику!
Григорій посидів у служника ще трохи та поїхав геть: запорожець мусив збиратися у далеку путь… Зате з душі гетьманича немовби важелезна кам'яна брила звалилася. Він навіть почав складати подумки щось на кшталт мадригала[11], присвяченого цьому загадковому місту: «Париж серед зими і юні парижанки…» – проте вірші виходили несерйозними понад всяку розумну міру. Довелося притримати слова принаймні до ранку. А так – нічого собі ідея, гарна! Згодиться хоч би тому, що післязавтра… тобто, враховуючи, що за кілька годин світатиме – вже завтра його запрошено до салону маркіза Нормана де Турнема. Треба ж буде зробити запис до альбому юної мадемуазель Жанни-Антуанетти Пуассон!..
Цілий день і всю наступну ніч Григорій спокійно проспав у своєму номері «Отелю де Пост». Зате наступного дня встиг геть усе – навіть елегантного вірша про чарівний Париж склав. Вечірка вдалася на славу: хоробрий «капітан Густав Бартель» перебував у центрі уваги невеличкого товариства, мадемуазель Жанна-Антуанетта дуже мило й виразно співала під власний акомпанемент на лютні, декламувала вірші (у тому числі складений на її честь «шведським гвардійцем»), а насамкінець продемонструвала колекцію пейзажиків. Враховуючи, що їх написала дев'ятирічна дівчинка, малюнки були зовсім непогані…
На прощання мадемуазель з воістину королівською величчю піднесла Григорію густо-червону, майже чорну оранжерейну троянду й мовила:
– Це, дорогий капітане, вам на згадку про нашу зустріч. Не забувайте маленьку Жанну-Антуанетту Пуассон! Не виключено, що колись ми знов зустрінемося, хоча Париж – місто надто велике.
– Обіцяю не забувати вас, мадемуазель. Також обіцяю зберегти цю чудову троянду… хоча ваша чарівливість все одно сильніша! – церемонно вклонився у відповідь гетьманич.