Коли вийшов на вулицю, то сховав троянду під плащ: до «Отелю де Пост» було далеченько, а оскільки більшу частину отриманих авансом коштів він відіслав сім'ї, тепер доведеться всіляко економити… схоже, навіть якось без коня обійтися! Тож під час ходи вулицею ніжна троянда може постраждати від паризького морозу.
Ну, місяць якось-то мине, а далі – на Схід, на Схід!..
Що ж до троянди і дивакуватої дівчинки, яка вже уявляє себе королевою…
Хтозна, як воно складеться?! Григорій розумів поки що одне-єдине: все можливо у цьому незбагненно-загадковому місті – у Парижі!..
Все можливо.
Глава 4
Зрада Каштана ХаґА
Кінець березня 1759 p. від Р.Х.,
Франкфурт-на-Майні, вул. Оленячий брід,
ставка військового губернатора французів графа
Teaде Тораса де Прованса
– А чи не здається вам, люб'язний графе, що ви берете на себе занадто багато відповідальності?
По всьому було видно, що принц Лотаринзький не надто задоволений рішенням польного маршала Орлі… хоча й не наважується сказати це прямо і відверто. Вести у розташування свого корпусу німецького «гостя»?! Справді, навіщо зайві слова!!! Нехай у цьому будинку розташувався французький військовий губернатор, але все ж таки хлопчисько був і лишається онуком бургомістра окупованого Франкфурта!.. До того ж, відносно нещодавно сам генерал Орлі застерігав усіх членів штабу від виявів надто великої довіри до німців, а тепер чомусь не бажає розуміти всю недоречність свого вчинку…
І міру власної безвідповідальності!..
– Облиште, ваша високосте, – посміхнувся граф. – Ми у жодному разі не оглядатимемо ні всю нашу армію, ні весь мій корпус, ані навіть весь полк «синіх шведів».
– Але ж!..
– Хлопчина всього лише подивиться на запорозьку сотню. Так би мовити, на мою особисту маленьку кінну гвардію, не більше. Це все одно, що продемонструвати гостю своїх лакеїв – якщо гість у захваті від кольорів їхніх ліврей.
– Ваше порівняння не надто доречне, графе.
– Навпаки, ваша високосте, навпаки… Пам'ятаєте, як після нашої появи Франкфурт сповнився чутками, буцімто у Франції бракує вояків, якщо вони найняли на службу скажених турецьких яничарів?
– Авжеж пам'ятаю!
– І що відтепер яничари полюватимуть на бідолашних німецьких немовлят і заради розваги їстимуть їх живцем?[12]
– Ну-у-у… припустимо… І що з того?
– То все це сталося через моїх запорожців – адже тутешні жителі їх ніколи не бачили, відтак легко сплутали запорозьке вбрання з турецьким!
– Припустимо, графе. Припустимо, все це так і є – і що з того?
– Не варто припускати, ваша високосте. У таких випадках можна говорити з абсолютною впевненістю, що…
– І все одно не розумію, до чого ви ведете?!
– Лише до того, що ліпше мати під боком нейтрально налаштованих франкфуртців, аніж прихованих ворогів. На зимових квартирах ми простояли, вважайте, цілих три місяці, поки що обійшлося без прецедентів… Не хочеться, щоб вони розпочалися саме зараз.
– Зараз, коли настає час розпочинати весняну кампанію?..
– Так, ваша високосте.
– То ви гадаєте, графе…
Де Лазіскі кивнув із найсерйознішим виглядом:
– З точки зору окупованих, нині час не носа від морозу ховати, а неприємного сюрприза нам готувати.
– Що конкретно вам відомо і від кого? – одразу стріпонувся принц Лотаринзький… Та раптом покосився на двері, за якими під наглядом Кароля очікував юний Йоганн Вольфганг, і протягнув: – А-а-а, розумію, розумію… Розумно, графе, дуже розумно!
– Якщо ваша високість вважають, нібито моїм джерелом інформації є син радника юстиції Гете…
– Справді, хто ж запідозрить дитину?! – задоволено посміхнувся принц. – Ви, графе, як завжди, неперевершені.
– Все зовсім не так, – посміхнувся де Лазіскі. – Це було би надто просто. До того ж, він недостатньо поінформований про те, що може нас зацікавити. Хоча сама ідея використати його…
– Отже, я таки маю рацію?! – зрадів принц.
– Я, ваша високосте, і справді включив у наші плани юного Йоганна Вольфганга, але зовсім не у цій якості.
– Тобто?..
– Краще передати через хлопця вигідну нам інформацію, ніж робити його нашим інформатором.
– Що-о-о?! – Принц Лотаринзький здивувався до непристойності відверто. – Про що це ви, люб'язний графе?! Які ще відомості збираєтеся передавати нашим ворогам…
– Це не зовсім відомості, ваша високосте.
– Що ж тоді?!
– Уявіть, що, розмовляючи з такими самими франкфуртськими хлопцями, наш юний Йоганн Вольфганг розповість, що турецькі яничари – це насправді ніякі не людожери-дикуни з таємничого Сходу, а шляхетні лицарі…
12
Після згаданої у наступній главі битви при Берґені (відбулася 12-го, за іншими джерелами – 13 квітня 1759 року) німецькі газети дійсно писали про «5000 вершників турецької кінноти», рішуча атака яких зім'яла бойові порядки війська Фердинанда Брауншвейзького. Атаку підтримали «сині шведи». Насправді ж турецьких підрозділів у складі армії маршала де Брольї не було, а п'ятитисячний загін кінноти був лише сотнею запорожців. Як і «синіми шведами», ними командував польний маршал Григор Орлі де Лазіскі.