– Що ти маєш на увазі, Грицю?
– Чи відомо вам, що відбувається зараз у новій імперській столиці московитів – у Санкт-Петербурзі?
– Гадаю, ти й сам чудово розумієш, що людина у моєму становищі… – почав гетьман. Не дослухавши, Григорій кивнув і мовив:
– То ось вам, батьку, втішна новина: чотири місяці тому імператор Петро Другий помер від віспи…
– Та що ти кажеш?! – Від несподіванки Пилип Орлик аж звівся на рівні.
– Замість нього на імперський стіл зійшла Анна Іванівна. Чи розумієте, що такий хід подій означає наближення солодкої миті визволення нашої рідної Украйни з московських обіймів?!
Гетьман постояв деякий час із закам'янілим обличчям, схопившись за серце, що несамовито калатало у грудях, потім повільно опустився на диван і мовив неслухняними губами:
– Наскільки я розумію, саме з цією доброю звісткою і пов'язана твоя поява тут, у султанських володіннях…
– Вірно розумієте, батьку.
– Отже, стара ідея створення антимосковської коаліції…
– Сьогодні вона на часі, як ніколи раніше!
– І тобі доручено…
– Я маю доручення від французького міністра закордонних справ маркіза де Шовлена зустрітися щонайменше з їхнім послом у Стамбулі Вільнєвим.
– То твій шлях нині лежить до Стамбула?
– Так, батьку. Сюди я звернув спеціально, щоб таємно зустрітися і провести деякий час із вами. Розуміючи ваше становище, мені це дозволили.
– Дякую, Грицю, дякую за твою синовню любов і повагу!
– Ну що ви, батьку?! За таке не дякують…
– А цей посол Вільнєв…
– Ви маєте якісь сумніви?..
– Ти певен, що для тебе подібна подорож безпечна?
Григорій на мить замислився, потім мовив повільно:
– Не я один – уся козацька нація обрала небезпечну долю, понад двадцять років тому вирішивши битися з московитами за Украйну не на життя, а на смерть.
– Добре сказано, Грицю… І все ж, як щодо твоєї нинішньої місії?
– Що саме вас бентежить, батьку?
– От я, приміром, відправився свого часу шукати милості турецького султана, натомість… – Він тяжко зітхнув. – Натомість став заручником чужої волі. Хоча треба визнати, все могло скінчитися навіть гірше.
– Я намагався бути вкрай уважним і обережним – от і все, що можу сказати. Принаймні перебуваючи у Франції, відчув саму лише зацікавленість нашими справами як з боку маркіза де Шовлена, так і від самого кардинала Флері. Жодних лихих ознак… принаймні наскільки можна судити!
– Ну, вони-то у Парижі, а от цей Вільнєв…
– Його мають попередити про мій візит заздалегідь, а там…
Григорій лише руками розвів і закінчив:
– А там, батьку, на все воля Божа!
– Ой, Грицю, Грицю, у небезпечні ігри ти нині граєш!.. – зітхнув гетьман. – Надто довгі руки й надто велику ненависть до нас мають московити. Пам'ятаєш, як нас ледь не схопили спочатку у Гамбурзі[15], а потім у Ганновері?[16]
– Ще б пак!
– А не боїшся, що московські шпигуни перекуплять посла Вільнєва чи перехоплять посланця, котрий має попередити його про твій візит?
– Доводиться ризикувати, батьку, що поробиш!..
– Не хочу, аби найстарший мій синок… звісно, не дай Боже… – Гетьман швидко перехрестився. – Не хочу, щоб ти опинився у такому самому становищі, як-от я… а то й у гіршому!
– Але ж якщо пощастить, то через Вільнєва я вийду на переговори із самим султаном Ахмедом!
– Ти певен, синку?..
– Принаймні маркіз де Шовлен запевнив, що саме таке доручення французькому послу я везу у таємних листах. Як на мене, заради цього варто й ризикнути.
Пилип Орлик замислився, а Григорій продовжив із захватом:
– Якщо все воно так і є!.. Якщо тільки все станеться, як гадається!..
– Якщо Швеція, Франція і Османська імперія поєднаються в потужний кулак!.. – підхопив гетьман, раптом замруживши очі, немовби намагаючись стримати мимовільні сльози радості на очах.
– А коли до того ж вдасться затвердити на польському престолі тестя короля Луї – Станіслава Лещинського!..
– Помовч, синку… Будь ласка, помовч трішечки.
– Вам зле, батьку? – Григорій стурбовано дивився на стомленого життям літнього чоловіка, який ніяк не міг подолати хвилювання.
– Надто все це несподівано, Грицю.
– Я розумію…
– Ні, не розумієш! Просидіти гордим павичем вісім років, втративши при цьому одного з синів!..[17] Цілих вісім років у цій золотій клітці, – широким жестом гетьман обвів розкішну кімнату, – щоб нарешті злетіти у чисте небо гордовитим білим лебедем!.. Не розумієш, синку мій, – і в цьому твоє щастя.
– Обіцяю, батьку, що зроблю все можливе… ба навіть неможливе задля того, щоб нарешті так усе і сталося! І щоб звільнення ваше та торжество української справи стали реальністю якнайшвидше!..
17
Михайло Орлик помер від холери, перебуваючи у Салоніках разом з батьком (див. Хронологічну таблицю).