Під впливом потужного внутрішнього пориву Григорій скочив з дивана, впав на коліна перед гетьманом, той поклав руки йому на плечі й урочисто мовив:
– Боже, благослови тебе, синку мій! Благослови тебе і святу місію твою, бо віднині доля всієї Украйни знаходиться в руках твоїх!
– Дякую, батьку.
– Будь достойним амбасадором козацької нації, пам'ятай завжди і всюди, що то є висока честь і величезна відповідальність водночас!
– Дякую, батьку, – пам'ятатиму.
– Поводься достойно і не осором славетне ім'я наше – ім'я роду Орликів!
– Не осоромлю, батьку, нізащо не осоромлю…
Вони підвелися, гетьман знов тричі обійняв та розцілував сина, як і при зустрічі. А далі мовив:
– Ну гаразд, Грицю, годі на сьогодні про справи серйозні. Тим паче, ти сказав, що затримаєшся у Салоніках на певний час?
– Так.
– Отже, ще встигнемо поговорити про це. А зараз розкажи мені все, що знаєш про всю нашу сім'ю. Матусю Ганну, кохану мою дружиноньку, давно бачив? А сестер? А брата Яшуньку?..
– Давненько ми не бачилися, на жаль! – Григорій мимовільно зітхнув. – Ви ж добре розумієте, що я на королівській службі, а їм краще не надто привертати до себе увагу… навіть живучи у Швеції. От навіть Настя так поводиться – хоча вона давно вже стала фру Штайнфліхт.[18]
– А я й досі онуків на руках не тримав, – у тон йому зауважив Пилип Орлик, але, поборовши сум, трусонув головою й мовив: – Та будемо сподіватися, найближчим часом усе зміниться на краще. Тепер же розповіси мені, що тільки знаєш. Бо хоч тобі відомо не надто багато, та я і того не знаю.
І примостившись на дивані якнайзручніше, наказав:
– Ну ж бо, розповідай!
Середина червня 1730 р. від Р.Х.,
Стамбул, російська резиденція
– Прошу, прошу, капітане, знайомтеся, не соромтеся: це товариш мій, і зветься він Неплюєвим. Ви його той… любіть і шануйте – бо він, знаєте, як вправно шпагою володіє?! Х-х-ха – й ваших нема!..
Неплюєв так і розплився у щирій посмішці, хоча на душі в нього було гірко, немовби з перепою. Ні, це ж треба, щоб отак поталанило цьому Вишнякову, дідько лисий його забирай?! От справді, чом би це третього дня саме йому – Івану Неплюєву – було не завітати у гості до Єрусалимського патріарха?.. Зараз би не Вишняков, а він торжествував над конкурентом, представляючи гостя…
Вельми, вельми, вельми ці-ка-во-го гостя!..
Чорти б його вхопили… разом із Вишняковим!!!
Між тим, прибулець низько вклонився й мовив:
– Дозвольте відрекомендуватися: капітан швейцарської гвардії Його Королівської Величності Луї П'ятнадцятого Якоб Хаґ – завжди до ваших послуг!
Потім одразу ж задер голову й почав оглядати стіни та стелю кімнати виряченими очима, немовби шукаючи там щось дуже важливе.
– На що ви дивитеся, люб'язний капітане? – спитав Вишняков, водночас кинувши Неплюєву короткий, але значущий погляд: мовляв, зараз побачиш щось цікавеньке…
– А чом тут у вас стеля не розписана?
– А чом це вас дивує? – запитав Вишняков з ледь помітною іронією і знов багатозначно позирнув на Неплюєва.
– Ну-у-у, як це – чому?! Як – чому?.. – здавалося, швейцарець навіть трохи обурився. – От у патріаршій резиденції – там скрізь картини… тобто – ікони. Тоді як у вас…
– Ну, знаєте!.. Ми все ж таки на магометанській території знаходимося.
– А патріарх?!
– На відміну від його святості, до нашої резиденції магометани заходять вельми часто, – підключився до розмови Неплюєв. – Не варто дратувати їх недозволеними зображеннями. Принаймні у вітальні…
– А-а-а, отак!.. Хм-м-м… Слушне зауваження, цілком слушне! Про це я якось не подумав, знаєте, – абсолютно щиро зізнався гість. Здавалося, він навіть не підозрював, що таким чином виставляє себе у не надто вигідному світлі. Вишняков утретє позирнув на товариша, проте цього разу закотив очі під лоба та зневажливо скривив губи. Неплюєв тільки плечима знизав і постукав себе кулаком по скроні.
Швейцарець між тим продовжував роздивлятися білу стелю сяк і так, абсолютно не звертаючи уваги на господарів… здавалося, навіть забувши про них! Роздивлявся, доки в нього з голови не злетів капелюх і не впав на підлогу. Тоді капітан коротко кинув: «Ой, даруйте!» – і якось надто поспішно й метушливо заходився піднімати й обтрушувати капелюха, потім уважно огледів його з усіх боків, з видимим полегшенням зітхнув і мовив, посміхаючись розгублено:
– Даруйте, панове, думайте, що хочете, – на те воля ваша… Та мені все ж таки не подобаються голі стіни вашої вітальні! Я, знаєте, звик зовсім до іншого. От, знаєте, у Версалі… Або навіть не там, а хоч би, приміром, от у палаці маркіза де Шовлена…