Лише час від часу француз наздоганяв поводиря. Тоді персіянин передавав супутникові міх, щоби той зробив жадібний ковток… але один-єдиний: воду треба було заощаджувати.
Коли сонце вистрибнуло з-за небокраю, вони тільки-но почали долати схил чергового пагорба. Ніякої підходящої схованки у межах видимості не спостерігалося, тому подорож довелося продовжити. Денне світило припікало дедалі сильніше, де Брусі все частіше просив води, а клятий Даріуш простягав йому бурдюк дедалі менш охоче.
– Либонь, ви вирішили спрагою мене заморити?! – не витримав нарешті француз.
– З чого б це? – кинув через плече персіянин.
– Бо у моїй особі помре один-єдиний свідок вашого ні з чим не зрівнянного боягузтва.
Даріуш саркастично скривив губи, проте відповів цілком серйозно:
– Облиште, месьє! Ваші спроби вивести мене з рівноваги не матимуть жодного результату. Що ж до води… Цікаво, якої пісеньки ви заспіваєте завтрашньої ночі!
І прискорив кроки так, що француз був змушений бігти за ним підтюпцем. Неборака швидко втомився, тоді як на поводиря жахлива спека, здавалося, не впливала абсолютно. Коли ж у голові де Брусі вже почало паморочитися, Даріуш раптом вказав на вхід до невеличкої печерки… Та ні – то навіть не печерка була, а так… щербина у крутому схилі гори, над якою нависав вузенький кам'яний карниз.
Про щось інше годі було і мріяти! Зібравши останні сили, бідолашний француз рвонув уперед, з розбігу впав на голе каміння і майже одразу заснув… чи то знепритомнів?! Хтозна.
Прокинувся ж від торсання за плече.
– Агов, месьє! Перекусити не бажаєте?..
Перед самим носом француз побачив половину одного із знайдених уночі хлібців та жаданий бурдюк.
– Можете зробити цілих три ковтки – дозволяю. Пригощайтеся, потім повартуєте, бо мені теж поспати треба.
– Довкола пустеля, – мовив де Брусі, жадібно вгризаючись у смачнющий (принаймні так йому здалося) хлібець, – навіщо на варті стояти?
– Швидше сидіти на варті – я би висловився саме так, – Даріуш широко позіхнув.
– І все ж таки?..
– Нехай мертвотність цієї землі не вводить вас в оману. Горлорізи могли повернутися на місце нічної сутички, побачити залишені нами сліди і через те зробити висновок, куди ми пішли. Або хтось із полонених караванників пробовкнувся про двох підозрілих купців – француза і персіянина, які зникли бозна-куди. Вважаєте, це неможливо?
Де Брусі не знайшовся з відповіддю – Даріуш почекав трохи, потім задоволено мугикнув і вмостився попід стіною печерки. Попри потаємні надії супутника, міх з дорогоцінною водою він завбачливо притиснув до грудей, обійнявши обома руками. Француз мало не застогнав від розчарування: адже розраховував напитися досхочу, доки персіянин спатиме.
– Цікаво, як ви розцінюватимете мою завбачливість щодо води уночі… – глузливо мовив Даріуш, немовби вгадавши думки супутника. – Краще не засніть, месьє, і пильнуйте. Інакше наші голови невдовзі дивитимуться одна на одну з паль, встромлених у цю розжарену землю. Що ви хочете: тут живуть дикуни, не те що у вашій рідній Франції…
Сказав так – і заснув. До заходу сонця вони мінялися на варті ще двічі. З'їли другий хлібець, випили ще по три ковтки води.
Другий нічний перехід видавався важчим: відпочинок на голому камінні у крихітній печерці не можна було вважати аж надто комфортним…
– Е-е-ет, опинитися б знов у Парижі! – замріяно мовив де Брусі, коли вони сіли трішечки перепочити і з'їли третій – останній плаский хлібець.
– А як щодо Смірни? – підступно запитав Даріуш. – Не у турецькому – у франкському кварталі[22] є дуже пристойне житло. Сиділи б у кімнаті мого улюбленого готелю на Рю де Франс… Замовили б шишу[23], прохолодних напоїв…
– Ну що ж… Особливо зараз, за нинішніх обставин готель на Рю де Франс мені видається мало не султанським палацом, – кивнув француз.
– Навіть так? Кгм-м-м…
Персіянин замислено потер бороду.
– Можна подумати, ви бували у палаці самого султана!..
Де Брусі подивився на супутника якось зверхньо.
– Бував, месьє, бував, можете не сумніватися, – Даріуш говорив тихо, але впевнено. – І у ханському бував, і у султанському. І навіть жив деякий час.
– Он як?..
– А що тут такого дивного?
– То ви у нас, месьє Даріуш, непроста пташка, виявляється!..
– Аякже! Інакше моє життя навряд чи являло б особливий інтерес для французької корони, а тоді вам не доручили б супроводжувати мене під час нашої маленької подорожі зі Смірни до Стамбула.
– До Мантаня, месьє неслух, до Мантаня!
22
На відміну від турецької, франкська частина Смірни (нинішній Ізмір) вирізнялася облаштованістю і чистотою.