Обидва рвучко перехрестилися. Водночас у протилежному кінці корчми компанія підпилих циганів вибухнула несамовитим реготом. У розташованому за три версти селищі розквартирувався на зиму цілий табір, тож сьогодні понабивалося їх до корчми чимало: один чорнобородий красень розкидався грішми на всі боки й разом із пів-дюжиною співплемінників досхочу їв і пив стільки, що, здавалося, ще зовсім трішечки – і з вух полізе, з носа потече, а потім і черево лусне.
Але до мандрівних гультяїв з їхнім циганським щастям жодному з побратимів не було найменшого діла. Адже йшлося про майбутнє нещасної поневоленої Украйни – що ж іще у світі може бути важливішим?!
– А як раптом не повстануть?..
– Повстануть, братику, повстануть! Кошовий заприсягнувся. Гадаєш, їм тут до вподоби московські порядки?
– Мені так здалося, що не дуже.
– Отож-бо – «здалося»! Це твоє найперше враження. А я кажу: у печінках-селезінках їм нинішні порядки, наведені московитами на Украйні! Нам сидіти у вигнанні сутужно, а уяви, як доводиться їм – з чужинським ярмом на шиї…
– Хм-м-м… Уявляю.
– Отож-бо, що тільки уявляєш! А їм жити доводиться.
– А чинний гетьман?..[27]
– А-а-а, братику, хай йому грець! Апостол є гетьманом напівформально, він в основному лише підсолоджує гіркоту, що ллється з Московії на Украйну, тоді як козацьким серцям обридли недоїдки з царського столу. Бути панами у себе вдома, а не жалюгідними підпанками у московитів на побігеньках – от чого насправді хочуть люди!
– То ви певні в успіху?
– Кошовий Іванець казав, що всі запорожці тільки й мріють, як би мій шляхетний батько повернувся на батьківщину та відновив тут старі – домосковські порядки.
– Дай-то Боже!..
– Дай Боже, братику…
Знов випили.
– Послухайте, гетьма…
– Цить, дурнику!!!
Один з козаків скроїв таку лячну мармизу, що інший аж перелякався.
– Не смій мене так називати на людях…
– Але ж!..
– Що – «але ж»?! Гадаєш, серед місцевих людиськів немає московських шпигунів?! Або жити стало легше, якщо у Петербурзі замість царя на престолі сидить цариця Анна?![28] Можеш не сумніватися, братику: Таємна розшукових справ канцелярія під керівництвом Ушакова працює ще завзятіше, ніж колись.[29]
– Але ж ви називаєте мене не Каролем, а Кирилом, чому тоді…
– Братику, братику! Не вистачало ще, аби і тут тебе називати на польський манер – ну, подумай лишень, як воно виглядатиме?! До того ж, ти вживаєш не моє ім'я, а титул. Це занадто небезпечно.
– Ви так гадаєте?
– Кириле, послухай-но…
– Гаразд, переконали.
На деякий час за цим столом запанувала тиша, проте хіба ж годиться ображати вірного побратима?!
– Ну, годі, Кириле, годі… Давай-но краще вип'ємо ще!..
І миттю зрадівши, вони наввипередки закричали:
– Корчмарко! Агов, корчмарко!.. Нумо подати сюди ще медовухи! Давай-но неси, і швидше там!..
Моторна жінка поспішила до побратимів з новою порцією медовухи. Але тільки-но приготувалися випити, як юрба циган знов зареготала, а потім гультяї почали наввипередки вигукувати: «Орлик!.. Орлик!..» – хоча зверталися виключно один до одного, а не до інших відвідувачів.
Побратими здивовано перезирнулися, потім знов покликали господиню:
– Скажи-но, чого ці гультяї розкричалися?
Корчмарка не знала, проте через декілька хвилин до їхнього столика наблизився один із циганів. Літній уже чоловік, смаглявий і довговолосий, ледве тримався на ногах. Щоб не впасти, він привалився до стіни і забелькотав:
– Н-ну-у, чого хочете від бідного рома?..[30]
– Не нукай, не запряг…
Та це зауваження лише спричинило напад буйного реготу. Коли ж гульвіса знесилів настільки, що почав гикати, один з побратимів мовив:
– Ти, чоловіче, не смійся, а відповідай, коли запитують: чого це ваші лементують, немов ті торговки у базарний день? І ще…
Він наморщив чоло, удаючи, нібито намагається пригадати щось важливе.
– І ще ваші тільки-но вигукували ім'я… це ім'я… Як там його?! Ор… Орлик – здається, так?..
– Н-ну-у, припустимо… – Циган хитнувся так, що мало не впав.
– Кажу ж, не нукай – ми тобі не коні!
– Н-ну-у, не нукатиму… Гик-к-к!.. А-а-а!..
Тільки-но козак зібрався сказати п'яничці кілька не надто приємних слів, як його побратим зірвався з місця, схопив цигана за комір латаної сорочки, добряче трусонув і просичав крізь стиснуті зуби:
– Ти, пліснява стара, довго ще знущатимешся із шляхетних людей?!
– Братику, братику!.. – спробував угамувати його інший козак, занепокоєно позираючи у бік юрби циган.
– Ні, я з ним зараз розберуся…
27
На описуваний момент чинним гетьманом Лівобережної України був Данило Апостол (див. Хронологічну таблицю).
28
Анна Іоанівна стала російською імператрицею у січні 1730 року (див. Хронологічну таблицю).
29
Таємна розшукових справ канцелярія відновила роботу за рік до описуваних подій (див. Хронологічну таблицю).