– Про Лореляй[39], як ти й говорив?
– Так, гер генерал, про неї.
– Що ж, слухаю уважно! Читай.
Кароль вийшов з кімнати навшпиньках, а Йоганн Вольфганг Гете почав декламувати вірша про вічно юну русалку Лореляй, яка стереже скарби Нібелунгів, сховані під височезною скелею у глибокому рейнському вирі.
Рибальська дочка Лора закохалася у пристаркуватого заможного власника замку Штальєк, а в його жилах текла шляхетна кров легендарних воїнів. Коли лицареві настав час помирати, він змусив Лору заприсягтися, що кохана перебере на себе місію охорони скарбів, яку воїн свято виконував протягом довгого життя, не дозволяючи нікому наближатися до заповідної скелі. Рибальська дочка пообіцяла, що так і станеться. Коли душа коханого розлучилася з тілом, дівчина піднялася на священну скелю й кинулася звідти униз.
Відтоді варто будь-якому човнику чи кораблю підплисти надто близько до заповідного місця посеред бурхливого потоку, як звідти виринає золотоволоса Лореляй, дивним чином підноситься на верхівку скелі й починає співати лагідну пісню таким чарівним голосочком, що не заслухатися просто неможливо. Але це жахлива пастка: бо під впливом незборимих чарів судно розвертається проти течії, щосили налітає на скелю… і сиві хвилі древнього Рейну змикаються над уламками! А підступна русалка Лореляй дзвінко сміється й кидається у вир – слідом за потопленими небораками…[40]
Доки хлопчина читав вірша, граф навіть не поворухнувся. Хоча це й далося йому нелегко: адже Орлі ще й досі не вилікувався остаточно від отриманого навесні поранення, тож у голові трохи паморочилося. Зараз би полежати… або викурити добру шишу… Йому б одразу полегшало.
Проте, зважаючи на останні звістки, генерал добре розумів: невдовзі йому доведеться повернутися у свій корпус. А тому варто відвикати навіть від самої думки, що в нього є бодай найменший шанс розслабитися й відпочити. Це стане можливим, тільки коли літня батальна кампанія залишиться позаду, а французьке військо знов стане на зимові квартири, не раніше. А доти… воюй, генерале, воюй!..
Втім, була ще й інша причина сидіти тихесенько, не ворушитися й не переривати цим Йоганна Вольфганга: вірш графові таки сподобався!
– От що я скажу на це, хлопче… – замислено мовив Орлі, коли читання нарешті завершилося. – Безперечно, у тебе є талант до красного письменства. І якщо ти тільки схочеш… а також не пошкодуєш зусиль і часу…
Затамувавши подих, юний Гете дивився на француза. І той урочисто прорік:
– Так, якщо не пошкодуєш зусиль і часу, не лякатимешся прикрощів злиденного життя, колись із тебе вийде неабиякий поет.
– Ви справді так вважаєте, гер генерал?!
– Авжеж, мій друже, авжеж!
– О-о-о, гер генерал!..
Розчулений таким компліментом хлопець рвучко кинувся до графа, проте цим різким рухом заподіяв йому ненавмисну шкоду. Орлі наморщив обличчя й засичав крізь зуби від болю, а Йоганн Вольфганг ошелешено відсахнувся, забелькотівши:
– О-о-о, гер генерал, вибачте, будь ласка, вибачте! Я не хотів…
– Так-так, знаю, знаю… Просто мені боляче, от і все.
– Вибачте, гер генерал!..
– А-а-а, пусте…
Нарешті граф перейшов на ліжко, що стояло у кутку кімнати, вмостився там якнайзручніше, Йоганн Вольфганг обережно (аби знов не спричинити зайвих клопотів) усівся на краєчку стільця поруч – і спокійна виважена бесіда продовжилася на тому ж самому місці, на якому завершилася вчора.
Ясна річ – йшлося про скелю Лореляй, що височить посеред Рейну. Тільки якщо юний Йоганн Вольфганг захоплено щебетав про тамтешні запаморочливі краєвиди, генерал-поручник оцінював мальовничу місцину з точки зору професійного вояка. Бо краса красою, а от що скеля Лореляй є природною неприступною фортецею, то з цим не посперечаєшся…
– Чому ви, гер генерал, весь час говорите про війну? – не втримався нарешті від запитання хлопчина.
– Бо я військовий! Про що ж іще мені говорити у такому випадку? – щиро здивувався граф.
– Та хоч би про скарби Нібелунгів! – сказав Йоганн Вольфганг, причому в його оченятах сяйнула хитра іскорка. – Адже ви до того ж людина заможна.
– Якщо вже згадувати Нібелунгів, то саме як неперевершених вояків, – Орлі знизав плечима. – От бачиш, коло замкнулося…
Хлопець лише зітхнув. Граф щиро розсміявся й мовив:
– Ну, не ображайся, будь ласка. Я тебе розумію: ти ще зовсім молодий… якщо не сказати – малий, маєш чисту романтичну душу. Тоді як у мене свої міркування та зовсім інший погляд на світ.
– А про що саме ви думаєте? Невже весь час про війну?..
– Але ж нині бойові дії тривають…
– Хіба не можна перепочити від того бодай на мить?
40
Оригінальна легенда виглядає дещо прозаїчніше. Рибальська дочка Лора (Лореляй, Лаура) з містечка Бахарахе стала коханкою володаря замку Штальєк, проте через деякий час набридла йому і була відправлена назад додому, після чого замкнулася у собі, стала відлюдькуватою. Зважаючи на «підозрілу» зміну поведінки, Лору звинуватили у таємному чаклунстві з метою повернути втрачене кохання. Дівчина заприсягнулася місцевому єпископу, що мріє про єдине – стати монахинею. Супроводжувати Лору в монастир зголосилися троє лицарів, але коли кортеж виїхав на берег Рейну, дівчина побачила колишнього коханця… і від розпачу кинулася у вир. Так вона перетворилася на русалку Лореляй, а конвоїри миттю закам'яніли й обернулися на «скелю трьох лицарів» – Dreiritterstein