Орлі стомлено заплющив очі.
«Бодай на мить перепочити». Так, було б незле, зовсім незле…
Проте допоки козаки залишаються вигнанцями на чужині, заспокоюватися він просто не має права.
Не час, ще аж ніяк не час!..
– Така от справа… – обережно почав Орлі. Одразу ж згадав про щойно написаного листа, про аргументи на користь створення Рейнської Січі[41], вже вкотре звернені до Його Королівської Величності… І вкотре, здається, марно…
– Бач, яка справа, хлопче… Я вже неодноразово розповідав тобі, що не належу до французької нації, що я – козак.
– А-а-а, так-так! – поквапився кивнути Йоганн Вольфганг. – Козаки – це немовби наші Нібелунги, я пам'ятаю.
– Саме так, немовби Нібелунги, – посміхнувся Орлі. – Але тоді де й жити нам, як не на отій скелі Лореляй?!
– А й справді так!.. – щиро здивувався хлопчина. Граф замружився, ще раз подумки уявив написане у черговому посланні до августійшої персони, зітхнув і мовив тихо:
– Тим паче, коли козаки ще жили у рідній Украйні, а не поневірялися у вигнанні, то дуже полюбляли селитися саме на подібних скелях посеред бурхливих річок. І найславетніше, найвідоміше, найлегендарніше місце їхнього поселення називається Запорозькою Січчю.
– А ви бували там, гер генерал?
Орлі розплющив очі, помовчав трохи, сумно зітхнув:
– Авжеж бував, хлопче! І неодноразово…
Мовив це – і якось загадково посміхнувся.
Серпень 1734 р. від Р.Х.,
Українські землі
– Ну, и почем у тебя, к примеру, фунт изюму твово?
Подумки заздалегідь всміхаючися, Григорій назвав ціну, що мінімум уп'ятеро (якщо не більше!) перевищувала реальну. Коли легкий шок від почутого минув, обличчя кухаря перекосилося, й він заволав так, що всі присутні на знаменитому Сорочинському торговищі озирнулися на них:
– Ах ты ж морда татарская, нехристь, чума на твою голову, что за околесицу ты несешь?! Аль ты в своем уме, аль уж не знаю, что и думать про тебя, пес нечестивый?!
– Мой нє дурний зовсіма, мой какий хотіти, такий і продавати, – відповів на те Григорій і, підпустивши у голос легенькі нотки нахабства, додав: – То твій дурний!
– Что-о-о-о?! – бідолашному кухареві аж дихання перехопило.
– Еге, савсем-савсем дурний! – Григорій широко всміхнувся, зачерпнув повну пригорщу родзинок, тицьнув під ніс ошелешеному покупцеві й забелькотав, навмисно перекручуючи слова: – Диви суди, какий кароші радзиньки – о!., о!., о!.. Салодкий – какий чистий мед!.. Чорний – какий очі твой жінка!.. Балшой – какий твой дуля!.. О!!!
І щоб остаточно роздратувати кухаря, Григорій вкинув пригорщу родзинок назад до лантуха, скрутив і ткнув кухареві в обличчя дулю. Весь ярмарок так і вибухнув щирим реготом: ще б пак – знайшовся ж оце дурнуватий татарин, який серед білого дня отак позбиткувався з ненависного московита!.. Не сміявся лише ображений до глибини душі кухар… та ще двоє челядників, які уважно стежили за розвитком скандалу, причаївшися за возом опішнянського гончара. Григорій знав, що саме вони казатимуть згодом своєму пану, козацькому полковнику: «Ото вже утнув гетьманич кумедію, так утнув! Якби не знали, хто він насправді, нізащо б не подумали чогось іншого про ту виставу!..»
Між тим, ображений до глибини душі кухар закликав «всех честных христиан» викинути недоумкуватого татарина геть з ярмарку. Потайки всміхаючись у довгі вуса, декілька чоловіків оточили їх кільцем. Один з них поважно мовив до Григорія:
– А що, Ахмедко, як би тобі справді той… забратися звідси?
– Воно б і на краще, – додав інший добродій.
– Чому мой забиратися? Ярмарок Сарочінці ай-ай какой кароші!..
– Не знаєш ти нічого… – обережно мовив третій чоловік, але позирнувши спідлоба на кухаря-московита, не насмілився уточнити, чого саме не знає заїжджий татарський гість.
– Неправда, мой всо знати! – стояв на своєму Григорій. – Мой многа-многа їздити продавати многа-многа родзинки, мой всо-всо знати!.. Не підманути, не-не, ніколі-ніколі! Ахмєдка тшесні-тшесні!..
Втім, затягувати скандал нескінченно він все ж таки не міг. Невдовзі все й насправді скінчилося, причому саме так, як вчора увечері передбачав гетьманич: смертельно ображений кухар-московит щось сказав двом солдатикам, які несли за ним покупки, один з них побіг геть і за декілька хвилин повернувся з підмогою. Челядники пана полковника занепокоєно подалися уперед, проте втрутитися у суперечку з московськими солдатами не насмілилися.
Та й навіщо, справді?! Адже під веселий регіт натовпу, брутальну солдатську лайку та похвали на адресу «кароші радзиньки» московити повелися точнісінько так, як і передбачав заздалегідь Григорій: усім скопом накинулись на нахабного «Ахмедку», навантажили його разом з лантухом родзинок на сірого віслючка та під солдатським конвоєм спровадили з торговища.