Звісно, настільки безглуздо, по-дурному втрапити у пастку!.. До якої сам же й кинувся: ото треба було податися за тією клятою церковною випискою!!! Хіба не прожив би він без французького дворянства?! Обходився ж без того раніше! Тепер от має халепу…
Та навіть не це було найгіршим. Слова отця Гаврила про те, що і він сам, і його шляхетний батько, гетьман у вигнанні Пилип Орлик, і всі козаки-вигнанці сприймаються співвітчизниками як жива (поки що жива!..) легенда, що дедалі більше набирає обрисів примари, тоді як окупанти-московити натомість стають дедалі реальнішими, а отже, ріднішими (так!., саме так!..) – оце відчуття і позбавляло Григорія найменшого бажання опиратися.
До того ж, у пам'яті спливли торішні переговори у Стамбулі. «Навряд чи під ваші стяги збереться бодай сотня шабель на всьому просторі від Стокгольма до Парижа», – глузував тоді Ваган-паша. І здається, він таки мав рацію, хоч як би Григорій заперечував очевидне.
А якщо навіть самі емігранти не вірять у скору свою перемогу?.. Якщо все так і є – який сенс у подальшій боротьбі?! Примара ніколи не переможе реального ворога. Краще вже стирчати на палі або тіпатися на гаку, заведеному під ребро… або згнити живцем у сирих петербурзьких казематах чи замерзнути на смерть у сибірських снігах…
Так – нехай легенда помре…
А у який спосіб це відбуватиметься – та яка, зрештою, різниця?!
Смерть огидна у будь-якому випадку, а от перемога!..
Так, перемога козаків, тріумф його батька – саме це і є примарна химера. Нехай же сонце, що сходить високо над Московщиною, остаточно висушить її!
Очевидно, так тому і судилося бути…
На тому неборака й задрімав.
– Е-е-ей!..
Гетьманич прокинувся від того, що хтось торсав його за плече.
– Ей, прокиньтеся!..
Григорій смикнувся, проте до його вуст одразу ж притиснулася долоня, і невідомий видихнув над самісіньким вухом:
– Тш-ш-ш-ш!.. Анічичирк!..
Наступної миті легесенько рипнуло залізо, що різало мотузку, і Григорій з полегшенням відчув, що його руки нарешті звільнилися від пут.
– Тікайте.
Ряднина шатра була трохи відхилена, і у мерехтливому сяйві майже згаслого вогнища гетьманич побачив, що над ним схилився… молоденький візник! Он воно як, виявляється!..
– Тікайте мерщій! – прошепотів занепокоєний парубок, побачивши, що звільнений бранець, здається, зовсім не поспішає.
Григорій визирнув з-під шатра, оцінив ситуацію. Геть усі конвоїри зі старшиною включно розтягнулися довкола вогнища і спали. Сидячи давав хропака і вартовий. Не спали лише вони удвох – гетьманич і візник. Здається, все склалося на його користь: безкраї простори нічного степу до його послуг…
Проте Григорій не звик діяти наосліп, не з'ясувавши достеменно ситуацію. До того ж, раптом це – чергова пастка…
Тому він жестами наказав візникові закрити вхід до шатра, посунутися якнайближче і прошепотів:
– Навіщо тобі така халепа, парубче?
– Бо хочу звільнити вас, невже незрозуміло?!
Так, дурне запитання – надто очевидна й відповідь. Треба позбавитися нав'язливих думок…
Гетьманич щосили потер скроні й мовив:
– За те, що ти звільнив мене, москалики з тебе шкуру спустять, хіба не розумієш того?
– Розумію, ну то й що?!
– Навіщо тобі ризикувати заради мене?
– Бо хочу, щоб ви втекли й дісталися туди, куди мали дістатися!
– Куди це, цікаво б дізнатися?
– На Запорозьку Січ, куди ж іще!..
Це було сказано настільки палко і щиро, що Григорій мимоволі розгубився. Цікаво, дуже цікаво…
– А що, парубче, невже московити перехоплюють усіх, хто прямує на Січ?
– Ні, не всіх, звісно. Бо я й сам хотів би туди потрапити.
О-о-о, це ще цікавіше!..
– Кого ж тоді перехоплюють?
– Тільки небезпечних бунтарів, які підбурюватимуть запорожців до повстання.
– То я і є небезпечний бунтар?..
– Природно!
– Це ти від москалів дізнався?
– Та ні, сам допетрав… Їхній старшина просто показав солдатикам ваш портрет і гримнув: мовляв, очей з вас не спускати, бо лихо буде!
– Тільки й того!..
– А хіба ж замало?..
Григорій не відповів, оцінюючи почуте. Якщо старшина москалів знає не більше, ніж повідомив солдатикам, то це… майже нічого! А отже…
Зрозумівши його мовчання якось по-своєму, парубок вирішив підкріпити свої розумування наступним чином:
– Якби ви не були небезпечним бунтівником, вас не розшукував би сам пан комендант.
– Який ще комендант?
– Пан генерал Кейт.[44]
– Що-о-о?! Генерал Джеймс Кейт?!
– Так, він.
– Отже, ми до Кейта їдемо?
– Природно.
Якби не побоювання перебудити весь табір, Григорій би просто розреготався! Щиро, весело й гучно!
44
Джеймс Кейт у ті роки був комендантом російського війська в Україні (див. Хронологічну таблицю).