Проте розмову краще завершувати… бо Григорій дуже побоювався видати себе якимсь необережним словом.
– Отже, після смерті матері твій батько знов одружився, а ти втік з дому, не побажавши жити з мачухою. І тепер візником прилаштувався, так?
– Еге ж.
– Тоді от що пораджу тобі: покинь нинішню службу і йди на Січ!
– На Січ?!
– Ти і справді знаєш про неї та про козаків більше, ніж я міг уявити… – Гетьманич зробив крихітну, зовсім непомітну паузу й додав обережно: – І як мені видається, ти достойний кращої долі, ніж бути візником у московитів. Звуть тебе як?
– Григорієм кличуть.
Серце у грудях мало не розірвалося від нової хвилі болю, а вуста ледь не назвали парубка «тезкою», коли він мовив:
– Отже, йди на Січ… Грицю… Саме там тобі місце, не тут.
– А ви?..
– Кажу ж, за мене не бійся, я у повній безпеці.
– Ні, не те… Ви на Січ теж поїдете? Підете?.. Ну-у-у, потім…
– Не знаю, не знаю. Навряд чи так.
– Ну от, самі не їдете, а мені радите! Чому?
Гетьманич подумав трохи й відповів:
– Що ж, коли на Січі побільшає таких, як от ти… Хтозна, можливо, колись я там і з'явлюся! Все можливо, Грицю… А тепер іди спати.
– А ви?
– А я спатиму тут. Все буде гаразд.
– Точно?
– Точно! Тільки пам'ятай про одне: ранком не треба дивуватися, якщо ставлення москаликів до мене зміниться на краще. Зрозумів?
Парубок замислено почухав потилицю, зітхнув, потім відігнув краєчок ряднини шатра і сказав, перш ніж зникнути:
– Руки я вам про всяк випадок не зв'язуватиму. Як все ж таки захочете втекти, знайте: вартовий зміниться не менш ніж за годину.
І пірнув за край возика.
Проте гетьманич зовсім і не збирався тікати. Він пролежав із розплющеними очима до ранку, багато що передумавши за цей час.
Річ у тім, що вже тривалий час Григорію здавалося, нібито він таки зумів остаточно забути про розтоптаний цвіт невдалого першого почуття. Тим паче – пізнавши після того щемливе кохання ніжної красуні-турчанки Лейли, за яку так і не помстився Неплюєву, хоч і мріяв про ту помсту, і неодноразово присягався здійснити її.
Але виявилося, що все не так, далеко не так, як уявлялося досі. Що перше кохання не забувається!.. І всю ніч на темному шатрі возика йому ввижався милий образ юної Софійки – такої, як він запам'ятав її під час останньої зустрічі.
А ще ж цей Григорій!.. Тезка. Якби не лиха доля, скерована твердою рукою Семена Півторака, він цілком міг би бути батьком цього хороброго і симпатичного парубка.
Хороброго і симпатичного?!
Саме так!..
Адже Грицько ризикував власною головою, намагаючись звільнити бранця московитів.
Адже у його зовнішності віддалено вгадувалися милі Софійчині риси.
(Тепер гетьманич був упевнений у тому, хоча вдень не надто придивлявся до юного візника.)
І нарешті, ще одна думка…
Григорій ніколи не ставився серйозно до релігійних питань, оскільки йому доводилося то віросповідання змінювати, то удавати з себе мусульманина або зороастрійця[45]. Тільки останнім часом чи то під впливом віку, чи бозна ще яких обставин все ж таки почав потроху замислюватися на подібні теми. Але ж теперішні події!..
Так, вищий промисел безумовно існує, якщо син коханої дівчини, назавжди втраченої шістнадцять років тому, бодай на мить утрутився у його життя. І не просто виринув із небуття, а намагався допомогти.
А якщо все так і є, якщо Господь Бог послав йому саме такого «янгола-охоронця»… Тоді він нізащо не повірить, що вся боротьба його, батька, усіх козаків-емігрантів є марною! А отже, боротьбу варто продовжити, оскільки справа визволення рідної Украйни від московитського поневолення є справою священною, богоугодною.
Тим паче, якщо він знатиме, що серед запорозьких козаків на нього чекатиме «янгол-охоронець» – Софійчин син Грицько…
Вранці у невеличкому таборі посеред степу стався величезний переполох. Ще б пак, посеред ночі наднебезпечний бранець якимсь незрозумілим чином зумів розрізати пута на міцно скручених руках! Але при цьому не втік у степ, як можна було подумати, а нахабно завалився спати у возику, безтурботно заклавши руки під голову!!!
Старшина московитів лаяв на всі друзки команду конвоїрів, бив кого у писок, кого по печінках-селезінках, лаявся по матері й загалом погрожував усіх зашмагати шомполами. Проте далі того не пішло, оскільки було незрозумілим, з кого ж розпочинати екзекуцію?! І чи не з себе, сіромахи… Адже за успіх цієї маленької експедиції відповідав насамперед він – старшина!..