Але – ні, ні й ще раз ні!!! Граф Орлі де Лазіскі та графиня ле Брюн де Дентевіль не бажали зраджувати своє кохання.
Навіть якщо на це косо дивився не хто інший, як Його Королівська Величність Луї П'ятнадцятий.
А тим паче – вона…
Всесильна, хоча й некоронована повелителька Франції, яка звалася колись Жанною-Антуанеттою Пуассон, а нині зрівнялася у могутності з самим монархом!
Проте нічого не поробиш: у нинішній скруті допомогти йому може тільки й виключно ця жінка.
А якщо не вона – тоді вже точно ніхто…
Приїхавши у Версаль, Григорій попросив доповісти пані маркізі про свій візит, при цьому вручивши камердинеру різьблений футляр червоного дерева з тією самою засушеною трояндою. Челядник дивився на графа співчутливо… але якось зверхньо. Ще б пак – багато хто шукає милості його пані… особливо ті, над ким нависає небезпека монаршої опали… От і для графа Орлі де Лазіскі черга настала!..
Проте повернувся камердинер аж надто швидко – не більш ніж за хвилину. Його голос тремтів від погано прихованого здивування, коли він проголошував урочистим тоном:
– її світлість з радістю чекає на вас, люб'язний графе!
Пояснення щодо подібної зміни поведінки цього набундюченого індика напрошувалося само собою: з незрозумілої причини пані маркіза дуже зраділа, побачивши засушену квітку, і попри те, що приніс її майже опальний граф Орлі де Лазіскі, негайно запросила неочікуваного гостя до себе.
Що ж – уперед!
Схоже, фортуна таки знов повертається обличчям до нього…
– З яких пір ви збираєте гербарій, люб'язний шевальє?
– О-о-о, то моє давнє, дуже давнє захоплення!..
– А звідки дістали цей чудовий екземпляр?
Маркіза сиділа у розкішному кріслі біля невеличкого столика, на якому лежав відкритий футляр червоного дерева із дбайливо засушеною чорною трояндою, і тільки мінливі очі (чи жовтувато-зелені, чи то сіро-блакитні – залежно від освітлення) чіпко стежили за візитером. Вона явно приглядалася до Григорія, щосили намагаючись пригадати: він це чи все ж таки не він?..
– Квітку дала колись мені на добру згадку маленька парижанка на ім'я Жанна-Антуанетта Пуассон, – граф розплився у щирій посмішці й низько вклонився. Проте маркіза, навпаки, посуворішала і сказала:
– Так-так, прекрасно пам'ятаю той день. Проте наскільки можу пригадати, я дарувала цю квітку капітану гвардії шведського короля Бартелю, який порятував моє життя. Нині ж переді мною – французький дворянин граф де Лазіскі. Чи я, можливо, помилилася?
– Лише в одному, мадам: я народився не у Швеції й не у Франції, а в далекій Украйні, причому від народження є гетьманичем Григорієм Орликом, сином гетьмана у вигнанні Пилипа Орлика та його дружини Ганни Орлик. На превеликий жаль, мої шляхетні батьки давно перебувають у кращому світі… – Він сумно зітхнув.
– Гетьманич?.. Гетьман?.. Украйна?.. То ви належите до тієї дивної козацької нації, про яку мій вчитель месьє Вольтер[48] написав цілу книгу?
– Так, мадам, абсолютно так воно і є, – Григорій глибоко вклонився. – А відомості для «Історії життя Карла XII» Вольтеру передав не хто інший, як ваш покірний слуга. Причому приблизно у той самий період, як мав честь познайомитися з вами… та зробити оту саму невеличку послугу, на честь якої й була подарована троянда.
– А як же бути із шведським капітаном Густавом Бартелем?
– Але ж і ви звалися тоді Жанною-Антуанеттою Пуассон, а не маркізою де Помпадур, як нині!
Сказавши це, Григорій вклонився знов.
– Я отримала титул майже вісім років тому, а отже, не вводила вас в оману щодо свого імені ні тоді, ані зараз.
– Знаю, ваша світлосте, знаю. Як і те, що у періоди між Жанною-Антуанеттою Пуассон і маркізою де Помпадур ви називалися мадам д'Етіоль.
– Жінки іноді виходять заміж, спостерігається за наглою сестрою така слабкість, – з найсерйознішим виглядом мовила маркіза. – Проте жінці брати прізвище чоловіка природно. Натомість ви, шевальє, саме прикидаєтеся – то шведським гвардійцем, то французьким дворянином…
– Перепрошую, титул графа де Лазіскі милостиво даровано мені Його Королівською Величністю Луї П'ятнадцятим за участь у реставрації його шляхетного тестя Станіслава Лещинського, тут також усе законно.
48
Маркіза де Помпадур справді вважала Вольтера своїм духовним наставником. Клопотаннями маркізи Вольтер набув славу, достойне місце академіка й головного історика Франції, а до того ж – звання придворного камергера. Вдячний філософ присвятив маркізі де Помпадур «Танкреда» – один з найвідоміших своїх творів. Спеціально для маркізи написав «Наваррську принцесу» і «Храм Слави». А коли де Помпадур померла – один з небагатьох відшукав теплі слова вдячності на адресу покійної.