– І у цій війні ви хочете битися на стороні Франції?
– Природно.
– Більше того – намагаєтеся забезпечити широке інформування таємного кабінету «Секрет короля» щодо стану справ у наших союзників?
– Так. І не тільки у союзників – у ворогів також!
Тепер у кімнаті запанувала настільки напружена мовчанка, що аж вухам зробилося боляче. Нарешті маркіза де Помпадур мовила:
– Гаразд, люб'язний шевальє, я зроблю все від мене залежне, аби вплинути на Його Королівську Величність Луї П'ятнадцятого у сприятливому для вас ключі. Гадаю, ви залишитеся при справах. Проте цей талісман…
Вона взяла троянду з різьбленого футляра, вдихнула слабенькі гіркуваті пахощі засушеної квітки, потім поклала на місце.
– А це дозвольте у вас забрати на знак того, що я виконала дану колись обіцянку. Вважайте, тепер ми квити: колись ви врятували мою недоторканність – нині я унеможливила вашу відставку. На цьому, люб'язний графе, аудієнцію завершено.
Не встаючи з крісла, маркіза де Помпадур простягнула візитерові тендітну ручку. Григорій низько схилився, поцілував їй руку й пішов геть.
Назустріч недалекій уже війні та славі неперевершеного розвідника…
Маркіза де Помпадур і граф Орлі де Лазіскі ніколи більше не розмовляли.
Навіть якщо випадково зустрічалися у Версалі.
Тільки коли через декілька років перевдягнений у жіночу сукню молоденький красень д'Еон зустрівся з імператрицею Єлизаветою[54], щоб передати їй особисте послання короля Луї П'ятнадцятого, внаслідок чого Франція ще тісніше зблизилася з Росією, спеціальний посланець привіз Григорію знайомий різьблений футлярчик червоного дерева. Тепер там лежала інша троянда – елегантна золота брошка з рубіновими пелюстками.
І ще – невеличка записка без підпису:
Дякую за те, що шевальє Бартель виявився гідним моїх клопотань, а граф де Лазіскі зумів переступити через власні забобони заради великої Франції!
Післямова
Кінець 1685 p. від Р.Х.,
Поділля, Кам'янець
Пронизливий вітер дме у спину, тож слів оповісника майже не чути.
Проте зміст вироку йому й без того відомий: ясновельможного пана гетьмана удавити, тіло скинути з мосту у води Смотрича.
І все це – за наругу над Рівкою, дружиною купця Оруна…
Господи, що за блюзнірство?! Ач, який «злочин»: наказав спустити шкуру з якоїсь там жидівки! То це аж ніяк не найжахливіша смерть, а тому можна вважати, що до купчихи з проклятого самим Богом племені він виявив неабияке милосердя. Проте турки не оцінили його прихильного ставлення до мерзенного Оруна, за провину котрого розплатилася дружина. В результаті – ганебна смерть, чекати якої вже недовго.
Жах, який жах…
Ні-ні, що не кажи, але під час Хмельниччини козаки занадто мало вирізали цих клятих юд! Треба було винищувати їх більше, ще більше, значно більше!!! Тоді б не залишилося у його володіннях ні того работорговця Оруна, ані його Рівки, ані їхніх підлих співплемінників.
А отже, у турків не було би приводу страчувати українського гетьмана. Втім, зробленого не виправити – здерту шкуру на купчиху не напнути, з могили не воскресити. Тож невдовзі усе скінчиться…
Е-е-ех, і чого б йому не лишитися у монастирі?! Адже півтора десятиліття, проведені за товстими мурами, були чи не найщасливішими роками його незавидного життя. Жив би собі й надалі під іменем раба Божого Гедеона тихенько, спокійненько. Не всидів? От і маєш, небораче!..
Нарешті вирок виголошено. Вже набундючений кат підходить до нього, накидає на шию удавку й веде бранця від міської ратуші до замкового мосту, немовби вівцю на заклання. Прості люди затравлено дивляться на небачене ніколи видовище, не насмілюючися навіть рота розтулити. Втім, хто ж наважиться протестувати, якщо перед зачитуванням вироку він сам покірно визнав власну провину перед турецькими господарями, своїми підданими загалом і работорговцем Оруном зокрема?! Хто з пересічних міщан або селян наважиться заступитися за свого гетьмана, який не заважав ненависному Орунові продавати у гареми заможних турків українських дівчат-красунь?!
А те, що работорговець не сплатив встановленого мита… Що ж, виходить, навіть цей клятий жидюга зневажав українського гетьмана настільки, що вирішив обдурити на рівному місці! Турецькі господарі визнали правоту нечестивого Оруна, і тепер…
Так, вони вже на середині мосту, що веде до замку. Пронизливий вітер січе обличчя пригорщами льодяного кришива, та це байдуже.
Адже тепер кат міцно прив'язує протилежний кінець удавки до кам'яного зубця огорожі.
54
Переговори д'Еона з Єлизаветою, в результаті яких король Великої Британії не отримав 10000 матросів для Ганноверської флотилії, яких обіцяв йому канцлер Воронцов, відбулися у період після 1754 року, але до Семилітньої війни (див. Хронологічну таблицю).