Підводить бранця до самісінького краю мосту.
Він зазирає униз… і кров холоне від переляку: адже бачить там далеку землю, розколоту річкою на два береги. Так і він допустив, щоб ввірена його піклуванням Украйна була розділена між Московією та Польщею.
А на додачу ще й союз із турками уклав…
А турки – оце і є той самий водяний потік, що перерізав розполовинену перед тим Украйну…
– Нехай Великий Аллах зробить довгими дні повелителя правовірних, найсправедливішого з усіх, хто живе на землі!
Потужний удар у спину – і він летить у прірву, назустріч чорному потоку, що зміїться далеко-далеко внизу. Проте пролітає рівно стільки, скільки дозволяє мотузка. Падіння тіла зупиняє зашморг, жахливий біль вибухає у шиї – і свідомість миттєво згасає…
Кат перерізав мотузку, труп полетів у Смотрич.
За кілька секунд знизу долинув сплеск води.
Все скінчилося.
14 листопада 1759р. від Р.Х.,
берег Рейну навпроти скелі Лореляй
– Каролю! Каролику, ти тут?
– Так, гетьманичу!
– А хлопці?..
– Звісно, тут! Ми всі з вами!..
– Ти не забув передати маршалу де Брольї запечатаний пакет, як я попрохав учора? Це дуже важливо: адже там містяться докладні інструкції щодо виходу на всіх моїх агентів без винятку. Негоже кидати таку розлогу розвідувальну мережу напризволяще…
– Звісно, що не забув.
– Молодець, дякую. А як ви одягнули мене для цієї подорожі?
– По-козацькому, як ви й наказували.
– Дай-но руку, будь ласка.
– Так, гетьманичу!..
– У голові паморочиться… Нічого не бачу…
Григорій відчув, як вірний Кароль міцно стиснув його холодну праву долоню.
– Каролику, братику! Знаєш, що саме мені тільки-но наснилося?
– Звісно, що ні! Відкіля ж мені знати?!
– Страта Юрка Хмельниченка.[55]
– Гетьманичу, знову ви за своє?!
У голосі побратима відчувалося обурення. І недарма: адже за три з половиною місяці після тяжкого поранення у бою під Мінденом[56] (уже другого за цю війну!) стан Григорія так і не покращився – навпаки, він почувався щодалі гірше, поступово впав у депресію… і почав порівнювати себе з молодшим сином Богдана Хмельницького.
Мовляв, нащадок ніколи не зможе гідно продовжити справу свого великого предка. Наприклад, Юрко Хмельниченко занапастив справу славетного батька, та й Його Королівська Величність Луї П'ятнадцятий ризикує пустити за вітром славу квітучої Франції, успадкованої від «короля-сонця».[57]
Так само гетьманич Григорій Орлик не спромігся стати справжнім лідером козацької нації, а отже, бути гідним пам'яті гетьмана у вигнанні Пилипа Орлика. Як гетьман Хмельниченко наприкінці життя сліпо виконував волю турків, так само й він, гетьманич Орлик, віддав життя Франції, а не рідній Украйні. Покірних йому «синіх шведів» та героїчну козацьку сотню примусив битися на стороні коаліції, до складу якої входила ненависна Московщина…
Та чого там про українську справу говорити, коли він виявився настільки безвільним нікчемою, що навіть клятому Івану Неплюєву не помстився за смерть коханої колись Лейли!!! Хоч і присягався собі самому, що не залишить мерзотника безкарним…
Очевидно, тепер на пораненого насувався черговий рецидив тієї-таки виснажливої душевної хвороби.
– Ти не розумієш, Каролику, братику мій названий!
– То ви не розумієте, гетьманичу…
– Ні-ні, я все розумію, геть усе! Пригадай лишень, скільки разів ми бували буквально на мізинчик, на нігтик, на волосинку від успіху… проте так нічого й не домоглися?! Навіть реставрацію короля Станіслава Лещинського провели, а все одно…
Раптом поранений різко напружився, стиснув руку побратима і застогнав крізь зуби.
– Вам зле, гетьманичу?
– Де ми зараз? – задав зустрічне запитання Григорій.
– Вас віднесли, куди ви і попрохали: на берег Рейну.
– До скелі Лореляй?
– Авжеж.
– Як би радів онук франкфуртського бургомістра Гете, якби опинився тут…
– Йоганн Вольфганг?
– Еге ж. Кумедний хлопчина… Та з нього будуть люди.
– Авжеж будуть, гетьманичу.
– Ми би разом із задоволенням перепливли Рейн, щоб зійти на самісіньку верхівку цієї скелі. Йоганн Вольфганг якось розповідав, що за прекрасний і величний краєвид відкривається звідти. Ти як вважаєш?
– Мабуть, це справді так.
– Опиши мені, яка вона – скеля ця.
– Ви і цього не бачите, гетьманичу?
– Нічого не бачу. Перед очима суцільна мряка, у голові паморочиться…
– Скеля дуже-дуже велична і красива… навіть о цій порі року. Біля підніжжя підбита сивими бурунами, вона височіє над чорною водою, немовби здоровезний велетень над натовпом карликів, а також вища від берегів річки, вкрита кущами й деревцями аж до самої верхівки. Зараз рослинність, на жаль, брунатна, лише деінде проглядають темно-зелені плямки. А от навесні тут має бути значно красивіше.
55
Юрій Хмельницький (1641—1685) – молодший син Богдана Хмельницького, гетьман України у 1657, 1659—1662, 1677—1681, 1685 роках. Безвільний, слабкий правитель потурав перетворенню практично незалежної держави на доволі урізану автономію. Зокрема, у 1659 році під тиском росіян підписав фальсифікат статей Переяславської угоди, а згодом – Слободищенський трактат із Польщею, за яким Лівобережна Україна залишалася під владою Росії, а Правобережна – Польщі. Востаннє його проголошували гетьманом турки. Наприкінці 1685 року вони ж і стратили Юрія Хмельницького у Кам'янці за жорстокість і знущання над підданими.