Еккі мав вельми недовірливий вигляд.
— І звідки, в біса, мені знати?
— Може, впізнаєш ту пані за прикметами? Вона — білявка, вбрана у чорне, носить великого повстяного капелюха. На вигляд — справжня гаряча жіночка. Знаєш таку?
Еккі похитав головою.
— А чому, власне, ти пов'язуєш її зі справою Вессі? — запитав він.
Цього я йому казати не збирався. Одначе, поки я обмірковував вигадку, підхожу для того, аби розповісти її Еккі, той вже і сам усе зрозумів. Цей парубок таки мав під капелюхом чимало мізків.
— Боже милий! Оце так сміхота! — вигукнув він, ляскаючи себе по стегну долонею та заходячись одним зі своїх рохкітливих реготів. — То тобі таки заплатили, га? Тобі вже відстібнули десять тисяч, а якась панянка їх поцупила! — галасував він, похилившись на шинквас.
Повеселившись донесхочу, він витер очі рукавом і зловтішно вишкірився до мене.
— Отакої! Це було жорстко, — сказав він. — Отже, та білява ціпонька вшилася з твоїми грошиками.
— Атож, — сказав я та налив собі ще одну порцію. — А зараз, може, облишиш оці свої вияви співчуття та зосередишся на тому, щоби як слід обмізкувати цю справу? Ти можеш якось вивести мене на ту білявку?
Еккі похитав головою.
— За кого ти мене маєш? Гадаєш, я знаю кожнісіньку білявку в цьому місті?
— Це ж не могла бути шльондра Вессі? — повільно проказав я. — Чи могла?
Зненацька Еккі явно стало незатишно.
— Послухай, Ніку, — сказав він, — ти мені подобаєшся, однак я маю триматися від цієї справи якнайдалі... розумієш? Якщо хочеш розв'язати цю загадку — вперед, зроби це, проте я мушу залишатися непричетним.
— Гаразд, гаразд, — сказав я. — Забудь про це. Я самотужки про все дізнаюся.
Еккі кивнув.
— Якщо кому й до снаги розкрити цю таємницю і залишитися неушкодженим, то це тобі.
«Цей хлопець нівроку вміє втішити», — подумав я та поглянув на годинника. Наближалася обідня пора.
— Ну, гаразд, Мо, — сказав я. — Ще побачимося. — І залишив його, коли той наливав собі нову порцію житнього.
Я стояв на узбіччі, поринувши у роздуми. Зазвичай у пошуках істини я вважав за краще не лізти на рожен, якщо цього можна було уникнути. Та й цілковитої певності у своїй слушності я зараз не мав. Можливо, я розпочну щось таке, чого не зможу завершити. Цього я не знав. А тоді подумав, що з однаковим успіхом я можу просто почати пошуки й побачити, куди вони мене приведуть. Отож я помахом руки зупинив таксі та сказав водієві чимшвидше їхати до Гофман-білдінґ.
Розділ четвертий
Таксі висадило мене коло Гофман-білдінґ, і я піднявся ліфтом на десятий поверх.
Приміщення, що його займала корпорація «Тканини Маккензі», виглядало нівроку. Самий лише вхід неабияк вражав — я ще зроду не бачив жодної кімнати, в якій було би зосереджено так багато блискучих хромованих поверхонь. Коли я ступив досередини, то мало не по коліно потонув у пишному килимі. А вже людей у тій величезній приймальні була така сила-силенна, неначе то не вестибюль фірми, а вокзал на головній залізничній лінії. У дальньому кінці приймальні я помітив великий стіл, на який напосідала юрба галасливих чоловіків, котрі волали, що їм конче треба зустрітися з містером Якимось або містером Такимось.
Я стояв у дверному проході, роззираючись навколо. Час до часу з кімнат виходили різні панянки та хутко простували кудись довгим вестибюлем. Усі вони були такі добірні кралечки, аж я почав думати, що не заперечував би проти того, щоб і собі попрацювати тут.
Тоді я подався до столу, за яким приймали відвідувачів. Коло нього ще й досі товклося ціле юрмище чоловіків, і кожен з них голосно вимагав уваги. Якусь хвилину я постояв, спостерігаючи за ними, відтак дістав сірника, креснув ним об підошву свого черевика та підпалив газету, що її один з тієї жидви тримав під пахвою. Я трохи відійшов назад і зачекав.
Коли газета спалахнула, зчинився страшенний гармидер. А поки жидва гуртом намагалася погасити вогонь, я вийшов уперед і попросив дівчину за столом повідомити про мене Спенсерового секретаря.
Та і вона виявилася занудою.
— Чи призначено вам зустріч? — запитала дівчина, а сама краєм ока поглядала на метушню, що досі тривала серед тієї галасливої жидви.
Мені вже це добряче остогидло.
— Послухай-но, сестричко, — сказав я, — зателефонуй тому, хто займається справами містера Спенсера, та скажи, що тут чекає Нік Мейсон. І передай, що як мене змусять тут чекати ще бодай хвилину, то я почну дратуватися.
Вона задумливо поглянула на мене — вочевидь, зважувала, блефую я чи ні. Врешті-решт, певно, дійшла висновку, що я таки не блефую, і зателефонувала. Я стояв над нею, поки вона переказувала повідомлення. Договоривши, дівчина витягнула штекер[12].
— Кімната номер 26, це праворуч від вас, — коротко сказала вона.
— Дякую, крихітко... Сподіваюся, ти побачиш мене сьогодні уві сні.
Я подався до дверей із номером 26, постукав та увійшов. Це була невеличка кімната, очевидно, особиста приймальня. Більшу частину простору займав письмовий стіл. Килим під ногами був м'який, неначе трава, а на стіні висіла гарна картина, на якій було зображено оголену жінку. Та оголена постать була першим, що впадало у вічі, коли ви заходили до кімнати. Швиденько поглянувши на картину, я подумав, що, якби панянки й у наш час мали таку саму статуру, то торгівля подушками зійшла би нанівець.
Відтак я опустив очі до рівня столу. За ним сиділа запаморочливо вродлива брюнетка. Ви тільки не зрозумійте мене хибно. Вона не була однією з тих панянок, які над усіляку міру намагаються справити враження, — вона була радше дівчиною такого ґатунку, яку ви можете привести додому до своєї матусі та не нервуватися, що через вашу обраницю зчиниться скандал. Ця дівчина мала пишне та м'яке брунатне волосся[13], її очі були великі та карі, губи — пухкі, а носик — маленький та милий.
— Прошу мені пробачити, — сказав я. — Он та панянка нагорі заскочила мене зненацька. Спершу я вас навіть і не побачив.
Вона усміхнулася.
— Містер Мейсон?
Я поклав свого капелюха на стіл і сів.
— Авжеж, — сказав їй. — Нік Мейсон. Я хочу побачитися з Лу Спенсером.
Її очі трохи розширилися.
— Наразі містер Спенсер зайнятий. Ви не можете побачитися з ним, якщо вам не призначено зустріч.
Я відкинувся у кріслі та задивився на неї. Не міг зрозуміти, чому ця дівчина так мене зацікавила. Вона була скромно нафарбована, одягу на собі мала ані забагато, ані замало, а втім я однаково вважав її розкішною красунею.
Зненацька мою задуму перервали її слова:
— Якщо ви повідомите мені, яке саме питання ви бажаєте з ним обговорити, я могла би влаштувати вашу зустріч.
— Це доволі складне питання, міс... гм... міс... — промимрив я.
Вона мені не допомагала, просто сиділа за своїм столом, дивилася на мене дещо критичним поглядом і чекала.
І раптом я відчув натхнення.
— А що, як ми з вами підемо звідси, пообідаємо десь і заразом обговоримо мою справу? — я глипнув на свого годинника. — Щойно перейшло за першу, саме час обідати. Я маю чимало усього вам розповісти, а ви, можливо, скажете мені, чи містер Спенсер — та людина, що мені потрібна.
Я бачив, що вона вже налаштована сказати «ні». Та водночас щось у її очах свідчило, що я видаюсь їй не аж таким неприємним типом. Поглянувши на цю дівчину, складалося враження, що її можна переконати.
— Ну ж бо, не будьте такою упередженою, — просив я. — Дайте мені бодай шанс розповісти вам усе стосовно мого питання.
Вона підвелася.
— Добре, містере Мейсон, ходімо. Пообідаймо разом.
Вірите чи ні, та я просто вклепався у цю дівчину.
Я — і вклепався в якусь дівчину. Просто сміх та й годі. Мені майже почулося, як сорок тисяч хвойд одночасно перевертаються у своїх могилах.
Ми спустилися униз ліфтом.
— Може, підемо до «Замазури Джо»[14]?
12
Йдеться про телефонний комутатор — засіб з'єднання телефонних ліній. За такого способу зв'язку телефоніст виконує комутацію абонентів, з'єднуючи штекер проводу одного абонента з гніздом (номером) іншого.
13
Попри поширене вживання слова «брюнет» на позначення людини з чорним волоссям, воно означає насамперед людей з волоссям брунатного кольору, адже й походить це слово від французького brunet, що є зменшувальною формою до brun — «брунатний», «той, що має брунатне волосся». Саме в такому значенні це слово вживається у тексті.
14
Крім власної назви «Замазура Джо» (