— Господи Боже! Та це ж пустеля!..
— Так, — сказав Анжель.
— Це саме те, що мені потрібно.
— Отже, ви згодні?
— Згоден на що? — запитав професор, не розуміючи що до чого.
— Хіба пан Онт не робив вам пропозицій?
— Пан Онт мені мозок виїв, — сказав Жуйрук. — Ось уже вісім днів я колю йому евіпан, щоб він дав мені спокій.
— Але він лише хотів запропонувати вам пост головного лікаря табору в Екзопотамії.
— Якого табору? Коли?
— Табору залізниці, яку там саме будують. За місяць. Ми маємо їхати завтра, Анна, я і Рошель.
— Хто така Рошель?
— Подруга.
— Симпатична?
Жуйрук випрямився і підбадьорився.
— Так, симпатична, — відповів Анжель. — Принаймні на мою думку.
— А ви в неї закохані, — констатував професор.
— О ні! — заперечив Анжель. — Вона любить Анну.
— Але ви любите її?
— Так, — зізнався Анжель. — Тому потрібно, щоб Анна теж її любив, бо вона любить його. Вона буде задоволена.
Жуйрук почухав носа.
— Це, звісно, ваша справа, — сказав він, — але остерігайтеся подібних міркувань. То ви вважаєте, що там є місце для запуску «Пінґа-903»?
— Там є місце для всього, чого вам захочеться.
— Звідки знаєте?
— Я інженер, — сказав Анжель.
— Чудово!
Професор натиснув на дзвінок у головах Корнеліуса.
— Чекайте, — сказав він Анжелеві. — Ми їх розбудимо.
— Як це?
— О, дуже просто, — завірив Жуйрук. — Уколом.
Він замовк і замислився.
— Про що ви думаєте? — запитав його Анжель.
— Я візьму з собою мого інтерна, — сказав Жуйрук. — Він чесний хлопець...
Йому було незатишно на стільці, але він продовжував:
— Сподіваюся, що там знайдеться місце для Крюка. Він хороший механік.
— Безумовно, знайдеться, — сказав Анжель.
Зайшла медсестра й принесла все потрібне для ін’єкцій.
Пасаж
Час зупинитися на хвильку, оскільки скоро все зав’яжеться, зокрема й у звичайних розділах. Легко пояснити чому: у нас уже є дівчина, та ще й красива. Будуть і інші, тож ніщо не може тривати за таких обставин.
Якби не це, точно було б весело частіше; але коли йдеться про дівчат, має бути сум. Не те щоб вони любили сум — у всякому разі так вони стверджують, — але сум приходить з ними. З красунями. Про погануль не станемо говорити: досить того, що вони існують. Проте всі вони красиві.
Одну зватимуть Бронза, другу — Лаванда. Імена решти з’являться потім, але не в цій книжці і не в цій історії.
Буде багато людей — в Екзопотамії, тому що це пустеля. Люди люблять збиратися в пустелі, бо там багато місця. Там вони намагаються знову зробити те, що вони вже робили в інших місцях, бо тут це їм здається новим. Є в пустелі така властивість — ставати тлом, на якому все вдало вимальовується, особливо якщо і сонце наділене, як гіпотеза, незвичайними якостями.
До пустелі часто звертаються. Артур Еддінґтон запропонував спосіб порахувати в ній усіх левів. Потрібно просто просіяти пісок, і леви лишаться на дні. Це включає фазу — найцікавішу фазу, коли сито трусять. Кінець кінцем, усі леви лишаться на ґратках сита. Проте Еддінґтон не врахував, що там лишиться ще й каміння. Думаю, я говоритиму про каміння, час від часу.
Перший хід
Це дуже вигідний спосіб; поєднання економного використання матеріалів та високої якості волокон робить цей метод особливо вартим уваги.
I
Зголоднівши, Атанагор Порфірогенет відклав свій археологічний молоток і, вірний своєму девізу sit tibi terra levis[20], зайшов у намет, лишивши турецький горщик, якого він саме закінчив очищувати.
Потім, для зручності читача, він заповнив анкету, яку ми наводимо тут повністю, але в надрукованому вигляді:
Зріст: 1 м 65 см Маса: від сили 69 кг Волосся: з сивиною
Натільний волосяний покрив: мало розвинутий Вік: невизначений Обличчя: довгасте Ніс: ґрунтовно прямий
Вуха: університетський тип у формі ручки амфори
Одяг: недоглянутий, кишені деформовані всілякою всячиною, недобросовісно набитою всередину
Особливі прикмети: нічого вартого уваги
Звички: осідлі, за винятком перехідних періодів
Заповнивши анкету, Атанагор її порвав. Вона була йому ні до чого, оскільки з раннього віку він практикував невеличку сократівську вправу, яку спрощено називають