γνῶθι σεαυτόν.[21]
Атин намет складався зі шматка полотна особливої форми, з отворами в кількох вдало обраних місцях. Стояв він на міцних надійних опорах циліндричної форми, вирізаних з базукового дерева.
Над цим шматком полотна на значній відстані було натягнуто ще один. Він тримався за допомогою мотузок, прив’язаних до металевих кілків, що заземляли конструкцію, аби уникнути неприємного шуму.
Відмінний монтаж цього намету було здійснено турботами правої руки Атанагора — Мартена Сальє. У випадкових відвідувачів конструкція викликала цілу гаму емоцій залежно від якості й гостроти внутрішніх можливостей, а також від простору для майбутніх вражень. Намет займав площу в шість квадратних метрів (з лишком, бо намет привезли з Америки, а англосакси міряють у дюймах і футах все те, що решта світу міряє метрами. З цього приводу Атанагор казав: у країнах, де панує фут, пора б метрові захопити владу). Тож біля намету лишалося ще багато вільного місця.
Поруч Мартен Сальє займався тим, що випрямляв оправу своєї лупи, спотвореної надмірним збільшенням. Він приєднався до свого шефа в наметі. Мартен теж заповнив анкету, проте порвав її так швидко, що ми не встигли її скопіювати, але ми ще зловимо його іншим разом. З першого погляду можна сказати, що волосся в нього каштанове.
— Сервіруйте обід, Мартене, — попросив археолог, що підтримував на своїх розкопках залізну дисципліну.
— Так, вчителю, — відповів Мартен без марних спроб бути ориґінальним.
Він поставив тацю на стіл і сів навпроти Атанагора. Чоловіки дзвінко зіткнулися п’ятизубчастими виделками, синхронно встромивши їх у велику коробку конденсованого раґу, яку відкрив для них чорношкірий служник Дюпон.
Чорношкірий служник Дюпон готував в кухні іншу банку консерви на вечерю. Для цього потрібно було перш за все відварити у великій кількості води волокнисте м’ясо мумії, додавши церемоніальні приправи. Вогонь слід старанно підтримувати у стані горіння за допомогою урочистих пагонів виноградної лози. Потім потрібно підготувати припій, наповнити кукурудзяним хлібом жерстяну ємність й перекласти туди їжу, зварену у великій кількості води, попередньо зцідивши її в маленьку раковину. Після цього лишається приварити кришку припоєм до банки як метал, отримавши консерву на вечерю.
Дюпон, син працьовитих селян, порішив батьків, щоб ті нарешті припинили працювати й спочили в мирі. Уникаючи неприхованих вітань, він жив відлюдькувато в релігії та самопожертві, сподіваючись перед смертю бути удостоєним канонади від Папи Римського, як це трапилося з отцем Фуко[22], що проповідував морські плавання. Зазвичай Дюпон вигинав колесом груди; тепер він клопотався, підкидаючи скіпки, аби підтримувати нестабільну рівновагу вогню. Ударами кривого ножа він наколював вологих каракатиць, чиє чорнило віддавав свиням перед тим, як занурити морських потвор у мінеральну воду, що кипіла у відрі зі щільно підігнаних смужок тюльпанового дерева з червоним осердям. Торкнувшись окропу, каракатиці забарвлювалися в колір індиґо. Відблиск вогню рикошетом відбивався від тремтливої поверхні, розсипаючи по стелі кухні відблиски у формі індійських конопель. Проте їхній запах заледве можна було відрізнити від лосьйону «Патрель», який можна знайти в кожного хорошого перукаря, зокрема в Андре й Ґюстава.
Дюпонова тінь перебігала кімнатою гнутими переривчастими рухами. Він чекав, поки Атанагор і Мартен завершать трапезу, щоб прибрати зі столу.
Тим часом Мартен оповідав своєму патронові про події сьогоднішнього ранку у формі діалогу.
— Що нового? — запитав Атанагор.
— Стосовно саркофага нічого нового, — відповів Мартен.
— Якого саркофага? — перепитав Атанагор.
— У тому й річ. Нема саркофага, — відказав Мартен.
— Але копають і далі?
— Копають. У всіх напрямках.
— Щойно зможемо, обмежимося одним напрямком.
— Повідомили, що в нашому реґіоні з’явився чоловік.
— Що він тут робить?
— Він прибув на 975-му автобусі. Його звуть Амадіс Дюдю.
— А, — зітхнув Атанагор, — їм нарешті вдалося підібрати пасажира.
— Він уже влаштувався, — розповідав Мартен. — Позичив стіл і пише листи.
— У кого він позичив стола?
— Не знаю, але схоже на те, що він тяжко працює.
— Цікаво.
— А щодо саркофага? — запитав Мартен.
— Слухайте, Мартене, не треба думати, що ми кожного дня знаходитимемо по саркофагу.
— Але ми ще жодного не знайшли!..
— Це доказ того, що саркофаги — рідкісні знахідки, — підсумував Атанагор.
22
Шарль Фуко (1858-1916), французький офіцер, аристократ і гультяй, що згодом став дослідником Африки й місіонером у Сахарі.