— В оцій книжці, — сказав інтерн.
Це був «Курс арифметики» Браше й Дюмарке. Жуйрук вихопив підручник в інтерна з рук і викинув його за борт. «Арифметика» приземлилася в яму, розбризкавши навколо фонтани осяйних іскор.
— Ну от, — похнюпився інтерн. — Браше і Дюмарке точно помруть. Він став гірко плакати.
— З ними й гірше траплялося, — констатував Жуйрук.
— Вважайте, — заперечив інтерн. — Усі люблять Браше й Дюмарке. Те, що ви робите, це наведення причини. Таке карає закон.
— А колоти стрихнін стільцеві, що нічим перед вами не завинив? — суворо запитав професор. — Це хіба не карає закон?
— Це не був стрихнін, — ридав інтерн. — Це був метиленовий синій.
— Немає різниці, — відповів Жуйрук. — Досить мене дратувати. Вам же гірше буде. Я дуже злопам’ятний.
Він засміявся.
— Це правда, — сказав інтерн.
З його носа текло, і він витирав ніс рукавом.
— Ви гидкий стариган, — сказав він.
— Це навмисно, — відповів Жуйрук. — Щоб помститися. Після того, як померла Хлоя[28].
— О, не думайте більше про це! — порадив інтерн.
— Не можу.
— Чому в такому разі ви й далі носите жовті сорочки?
— Вас це не стосується, — відповів Жуйрук. — П’ятнадцять разів за день товкмачу вам те саме, а ви знову за своє.
— Ненавиджу ваші жовті сорочки, — сказав інтерн. — Дивитися на них цілісінькими днями — збожеволіти можна.
— Я-то на них не дивлюся, — сказав Жуйрук.
— Прекрасно знаю, — відповів інтерн. — А як же я?
— Це мені байдуже, — відказав Жуйрук. — Ви ж підписали контракт, чи не так?
— Це шантаж?
— Та ні. Правду кажучи, ви мені потрібні.
— Але я в медицині повний нуль!
— Це факт, — констатував професор. — Ви повний нуль в медицині. Я б навіть сказав, від вас сама шкода. Але мені потрібен міцний хлопець крутити пропелер на авіамоделях.
— Це нескладно, — сказав інтерн. — Ви могли взяти будь-кого. Мотор зазвичай заводиться з півоберта.
— Ви так вважаєте? Щодо моторів внутрішнього згорання згоден, але я матиму справу також і з каучуковими двигунами. Знаєте, що це таке — завести каучуковий двигун у три тисячі обертів?
Інтерн завовтузився на місці.
— Є різні способи, — сказав він. — Дрилем — взагалі без проблем.
— Дрилем не можна, — попередив професор. — Це зіпсує пропелер.
Інтерн насупився у своєму кутку. Він більше не плакав. Пробурчав щось.
— Що-що? — перепитав Жуйрук.
— Нічого.
— З нічого завжди виходить нічого, — підсумував Жуйрук.
Побачивши, що інтерн повернувся в бік дверцят і вдає, що спить,
Жуйрук засміявся й додав газу, весело наспівуючи.
Сонце повернулося, і його проміння навскіс падало на автівку. Спостерігачеві, розташованому в адекватних умовах, машина могла видатися осяйною точкою на чорному тлі, адже Жуйрук застосовував принципи ультрамікроскопії.
V
Корабель рухався вздовж дамби, набираючи швидкість, щоб вийти з бухти. Він був по вінця набитий обладнанням і людьми для Ек-зопотамії так, що майже торкався дна, коли опинявся між двома хвилями. На його облавку Анна, Рошель і Анжель займали три незручні каюти. Комерційний директор Робер Гунан дю Песло подорожі уник: він мав прибути в Екзопотамію, коли будівництво залізниці буде завершено. Тим часом він отримував зарплату, не міняючи свого місця перебування.
Капітан кидався по нижній палубі, шукаючи рупор, щоб віддавати команди. Той ніяк не давався йому до рук. Якщо корабель, не отримавши нових команд, далі йтиме тим самим курсом, він розіб’ється об Дзиґу — риф, славетний своєю люттю. Капітан нарешті помітив, що прилад сховався за мотком каната, який саме ловив мить, коли чайка підлетить, щоб кинутися на неї. Капітан схопив рупор і важко затупотів уздовж коридору, піднявся сходами, що вели на палубу, а потім на капітанський місток. Вчасно: саме си-ґналізували про Дзиґу.
Великі пінисті хвилі бігли одна за одною. Корабель потроху посувався, проте в протилежному від курсу напрямку, що не сприяло збільшенню швидкості. Прохолодний вітер, просякнутий іхневмо-ном і йодом, кинувся до вушних лабіринтів стернового, створюючи м’який, як спів кулика, звук, близький до ре-дієз.
Екіпаж неквапливо перетравлював суп з ґалетами, які капітан отримував від уряду за спеціальними пільгами. Необачні риби билися головою об корпус корабля, глухі удари інтриґували деяких пасажирів, особливо тих, що подорожували морем вперше, як Дідіш і Олив. Олив була донькою Марена, а Дідіш — сином Карло. Марен і Карло були двома виконавчими працівниками, який найняла Компанія. У них були й інші діти, поки що заховані по закутках корабля, бо їм було що там розглядати — у кораблі і на них самих. Виконавчих працівників відправили в супроводі старшого бриґадира Арлана[29].Того ще покидька.
29
Натяк на Марселя Арлана (1899-1989), французького письменника й критика, що відмовився присуджувати «Шумовинню днів» літературну премію.