Тим часом автівка професора Жуйрука неслася на всіх парах поміж пустот і повнот. Зігнутий у три погибелі нудотою, інтерн ховав обличчя у вологу серветку й украй непристойно гикав. Жуйрук не давав себе зламати таким дрібницям, тож весело наспівував аме-рикоську пісеньку під назвою «Show[31] Me the Way to Go Home», що цілком пасувала до обставин як словами, так і нотами. Підкоривши крутий пагорб, він віртуозно перейшов до «Takin’ a Chance for Love» Вернона Дюка[32], а інтерн заходився стогнати так жалісливо, що міг би розчулити навіть торговця протиградовими ракетами. На спуску Жуйрук піддав газу, й інтерн замовк, адже не міг стогнати і блювати одночасно — невиправна вада буржуазної освіти.
З останнім риком мотора й завершальним хрипом інтерна Жуй-рук нарешті зупинив машину перед Амадісом, що гнівним поглядом проводжав археолога, який ішов назустріч каравану.
— Добрий день, — привітався Жуйрук.
— Добрий день, — відповів Амадіс.
— Бр-ру-у-а-а!.. — сказав інтерн.
— Ви вчасно, — констатував Амадіс.
— Зовсім ні, — заперечив Жуйрук. — Я завчасно. До речі, а чому ви не носите жовтих сорочок?
— Бо вони жахливі, — сказав Амадіс.
— Так, — погодився Жуйрук, — визнаю, що з вашим землистим тоном обличчя це було б катастрофою. Лише красиві чоловіки можуть собі таке дозволити.
— Ви вважаєте себе красивим чоловіком?
— Перш за все ви могли б до мене звертатися згідно з моїм ступенем, — сказав Жуйрук. — Я професор Жуйрук, а не абихто.
— Це другорядне питання, — сказав Амадіс. — У будь-якому разі я вважаю, що Дюпон набагато красивіший за вас.
— Професоре, — доповнив Жуйрук.
— Професоре, — повторив Амадіс.
— Або лікарю, — сказав Жуйрук. — На ваш вибір. Ви, я припускаю, педераст?
— Хіба не можна любити чоловіків і не бути педерастом? — запитав Амадіс. — Які ви всі зануди!
— Ви невихований грубіян, — сказав Жуйрук. — Яке щастя, що я не ваш підлеглий.
— Але ви мій підлеглий.
— Професоре, — сказав Жуйрук.
— Професоре, — повторив Амадіс.
— Ні, — заперечив Жуйрук.
— Що ні? — перепитав Амадіс. — Я кажу те, що ви мені кажете казати, а ви мені потому кажете не казати те, що я сказав.
— Ні, я не ваш підлеглий, — уточнив Жуйрук.
— Так.
— Так, професоре, — сказав Жуйрук, і Амадіс повторив за ним.
— У мене контракт, — повідомив Жуйрук. — Я не маю начальника. Ба більше, це я віддаю накази, коли йдеться про гігієну.
— Мене не попередили, лікарю, — сказав Амадіс, амадізуючись.
— От нарешті ви стали догідливим, — сказав професор.
Амадіс провів рукою по чолу. Ставало спекотно. Професор Жуйрук наблизився до автівки.
— Ідіть-но допоможіть мені, — скомандував він.
— Я не можу, професоре, — відповів Амадіс. — Археолог залишив мене тут стояти, як укопаний, я не можу розкопатися.
— Які дурниці, — сказав професор. — Це ж лише мовний зворот.
— Ви вважаєте? — занепокоєно запитав Амадіс.
— Пфу! — сказав професор, різко видихнувши Амадісові прямісінько в ніс.
Той злякався і став рятуватися втечею.
— От бачите! — закричав йому навздогін Жуйрук.
Амадіс повернувся з ознаками отруєння газом.
— Я можу якось вам допомогти, професоре? — запропонував він.
— О, а ви стали поступливішим, — зазначив Жуйрук. — Ловіть ось це.
Він кинув до рук Дюдю величезний ящик. Той його зловив, похитнувся і впустив собі на праву ногу. Наступної миті він правдоподібно зі-мітував професорові стильного фламандського фламінґо на одній нозі.
— Добре, — сказав Жуйрук, сідаючи за кермо. — А тепер спустіть цей ящик до готелю. Там і зустрінемося.
Він розворушив інтерна, що саме задрімав.
— Гей! Ви!.. уже приїхали!
— Ох!.. — блаженно зітхнув інтерн.
Наступної миті автомобіль спустився з дюни, наче смерч, і інтерн знову вткнувся у свою гидку серветку. Амадіс поглянув услід автівці, потім — на ящик і, кульгаючи, став прилаштовувати його собі на плечі. На жаль, спина в нього була кругла.
VIII
Дрібними кроками, відповідними до черевиків з гострими носаками, яким бежевий верх з драпу надавав гідного застарілого вигляду, Атанагор очолював караван. Його короткі коричнево-сірі штани лишали свободу руху його кістлявим колінам. Сорочка кольору хакі, вилиняла внаслідок неправильного поводження, випросталася з-за пояса. І щоб довершити образ — колоніальна каска, що лишилася висіти в наметі. Він її ніколи не носив. Атанагор думав про те, який нахаба цей Амадіс і що цей хлопчисько заслуговує на урок, і не на один, та й того було б замало. Він дивився на землю, як це притаманно археологам: не можна пропускати жодної дрібниці, адже знахідка часто є результатом випадку, що бродить собі звично біля самісіньких ніг, як про це свідчать письмена монаха Ортопомпа. Останній жив у десятому сторіччі в монастирі бороданів, де він був за старшого, бо єдиний володів мистецтвом каліграфії. Атанагор пригадував день, коли Сальє прийшов доповісти йому про присутність у їхньому краї пана Амадіса Дюдю. Слабкий відблиск надії тоді загорівся в його мозку (якщо це там відбувається) й підживлювався завдяки знахідці ресторану. Остання розмова з Амадісом повернула археолога в початковий стан затухання.
32
Володимир Дукельський (1903-1969) — російсько-американський композитор, автор опер, симфоній і балетів, які підписував власним ім’ям, і популярних пісень та музики до фільмів, підписаних псевдонімом Вернон Дюк.