— О, я не хотів би вам набридати своїми історіями... — сказав Анжель.
— Ви мені не набридаєте, — відказав Атанагор. — Мені боляче за вас. Бачите, а я думав, що вже застарий.
Він на мить зупинився, почухав голову й рушив далі.
— Це все через пустелю, — виснував він. — Вона, безсумнівно, консервує.
Він поклав руку на плече Анжелеві.
— Тут я вас покину, — сказав він. — Не хочу знову перетинатися з цим типом.
— Амадісом?..
— Так. Він.
Археолог затнувся, добираючи слова.
— Він мені щоразу мозок виїдає.
Він зашарівся й потиснув Анжелеві руку.
— Знаю, що не мав би так казати, але цей Дюдю справді нестерпний. До зустрічі. Якось побачимося у ресторані.
— До побачення, — сказав Анжель. — Я прийду подивитися на ваші розкопки.
Атанагор похитав головою.
— Ви побачите лише маленькі коробочки. Проте, чесно кажучи, це симпатична модель коробочок. Пора мені рятуватися. Приходьте, коли захочете.
— До побачення, — повторив Анжель.
Археолог повернув праворуч і зник у заглибленні поміж дюнами. Анжель почекав, поки його біла голова знову з’явиться на горизонті. Натомість з’явилася ціла постать Ати. Світлі смужки його шкарпеток над черевиками нагадували білі відмітини на ногах коня. Ще мить — і він пірнув за пагорб жовтого піску, лишивши по собі вервечку слідів, пряму, як павутинка.
Анжель знову поглянув у бік білого ресторану з яскравими квітами, що подекуди прикрашали фасад, і став наздоганяти своїх товаришів. Біля гігантських вантажівок зіщулилося чорно-жовте таксі, таке ж непоказне, як тачанка старої моделі поруч з «динамічною», розробленою дуже відомим у вузьких колах винахідником.
Неподалік тріпотіла яскраво-зелена сукня Рошель, роздмухана вітром, що здіймався, а сонце, попри нерівності ґрунту, вимальовувало її дуже красиву тінь.
IX
— Запевняю вас, що це правда, — повторив Мартен Сальє.
Його кругловиде рожеве обличчя сяяло від збудження, а маленькі сині чубчики іскрилися на кінці кожної волосини.
— Я вам не вірю, Сальє, — відповів археолог. — Я міг би повірити в що завгодно, але не в це. І ще в купу нісенітниць, чесно кажучи.
— От халепа! — скрикнув Сальє.
— Сальє, ви для мене перепишете третю «Пісню Мальдорора»[33],перевертаючи слова ззаду наперед і змінюючи орфографію.
— Так, учителю, — сказав Сальє, і втративши терпець, він додав: — Вам треба лише прийти й побачити.
Атанагор уважно на нього подивився й похитав головою.
— Ви невиправний. Я навіть не збільшуватиму вам покарання.
— Учителю, я вас благаю.
— Ну гаразд, піду подивлюся, — пробурчав Ата, переможений такою наполегливістю.
— Я впевнений, що це воно. Точно збігається з описом з підручника Вільяма Свиста.
— Мартене, ви збожеволіли. Так курсову лінію не знайти. Прощаю вам ваші пустощі, бо ви ідіот. Але намагайтеся тримати себе в руках. Ви ж уже не хлопчик.
— Але, в ім’я папки, це не байка...
Атанагор був вражений. Уперше з тих пір, як фактотум почав свій щоденний звіт, у нього з’явилося відчуття, що щось справді відбудеться.
— Ходімо подивимося, — сказав він. Підвівся і вийшов.
Тремтливі відблиски гасової лампи жваво освітлювали підлогу й стіни намету, вихоплюючи в глупій ночі конусоподібний об’єм. Атана-горова голова була в темряві, а решта тіла купалася в м’якому промінні розпеченої лампи. Мартен метушився коло нього, трусячи своїми короткими лапками й круглим задом. Вони опинилися в цілковитій темряві, лише Мартенів ліхтар вказував їм шлях до вузького й глибокого кратера колодязя, спуск у який вів до розкопок. Мартен поліз перший; він сопів, хапаючись за перекладини з червленого срібла, які Атанагор встановив для доступу у вибій, потураючи своїй витонченій нескромній естетській примсі, яку цілком можна йому пробачити.
Атанагор подивився на небо. Звично мерехтіла астролябія: три чорні спалахи, зелений, два червоні і дві паузи. Брезкла жовтава Велика Ведмедиця випромінювала світловий пульс слабкої потужності, а Оріон саме згас. Археолог знизав плечима й зістрибнув двома ногами вперед у колодязь. Він розраховував на шар сала свого фактотума як на майданчик для приземлення. Проте Мартен устиг відійти в горизонтальну ґалерею. Він повернувся, аби допомогти своєму патронові звільнитися з купи землі, в якій його сухоребре тіло проробило циліндрично-магматичну яму.
За одну міру ґалерея розгалужувалася, розкидаючи ходи в усіх напрямках, демонструючи масштаб вкладеної праці. Кожна гілка мала опорний номер, недбало накреслений на білій табличці. Під склепінням ґалерей вздовж сухого каміння безшумно бігли електричні дроти. Подекуди мерехтіли лампочки, віддаючи, поки не лопнуть, подвійну порцію світла. Було чутно хрипле дихання насосних станцій, що помпували стиснуте повітря, емульґуючи його до стану аерозолю. Ата-нагор видаляв із вибою суміш із піску, землі, каміння і перемелених пінпінаквангозів, які щодня діставали землерийні машини.
33
Твір французького поета-прозаїка Ізидора-Люсьєна Дюкасса, графа Лотреамона (1846-1870), якого сюрреалісти вважали своїм предтечею.