Вони піднімалися й спускалися пологим пагорбом, а сонце огортало їх золотим сяйвом. Їм було видно фасад готелю й червоні квіти з висоти дюни, звідки також відкривався вид на будівельний майданчик залізниці. Технічні виконавці метушилися навколо величезних стосів рейок і шпал. Серед них Бронза впізнала худенькі фігурки Дідіша й Олив, що бавилися на купі колод. Не зупиняючись, археологи дійшли до бару готелю.
— Привіт, Піпетко, — сказав Атанагор.
— Бон джорно, — привітався Піппо. — Стрижаєте бородетту о шостій годниці щоранковеґо?
— Ні, — відповів Атанагор.
— Хвойда цей ваший Бенедетто!.. — вигукнув Піппо. — Вам не соромно, патроне?
— Ні, — сказав Атанагор. — Справи посуваються?
— Бідуємо, — відказав Піппо. — Бідуємо так, що втрачаємо здоровий глузд. Інша річ, коли я був командиром шеренги землекопів траншей у Спа[38], оце треба було бачити!.. А тут!.. Самі рохки!..
— Хто-хто? — запитала Бронза.
— Рохки. Ну, свині!
— Налий-но нам випити, — попросив Атанагор.
— Я їм таку дипломатичну тяганію розведу, що відправляться вони в мене аж до Вершави, — не вгавав Піппо.
Він проілюстрував цю погрозу відповідним жестом: витягнув вперед праву руку з великим пальцем, притиснутим до долоні. Ата-нагор усміхнувся.
— Дай нам два «Турини».[39]
— Прошу, патроне, — сказав Піппо.
— Що вони вам зробили? — запитала Бронза.
— Ох, — відповів Піппо. — Хочуть висадити мою хатинку в повітря. Усе скінчено. Він мертвий.
Він став співати:
— Завидівши, що шер Ґійом, покине його з дня на день,
Вітторіо заслав його у Рим Відбити милого в Бюлень...
— Гарна пісня, — сказав археолог.
— Віддай їм Тренто і Трієст,
І навіть Третіно увесь.
Скажи, що його милому Вітторіо Усе це не вартує нічого.
У небі ероплан летить.
У ньому Ґабрієль Д’Аннунціо[40] сидить.
Виспівує, неначе пташенятко,
Chi va piano, той va sano[41]...
— Я десь це чув, — сказав археолог.
— Chi va sano va lontano.
Chi va forte va a la morte.
Evviva la liberta[42]!
Бронза аплодувала. Піппо горланив, видобуваючи останнє зі свого посереднього тенора. Почувся глухий стук у стелю.
— Що це? — запитав археолог.
— Е-е-е, це ще одна рохка! — відказав Піппо.
Виглядав він, як завжди, водночас розлючено й радісно. Він продовжив:
— Амаполіс Дюдю. Йому не подобається, коли я співаю.
— Амадіс, — виправила Бронза.
— Амадіс, Амаполіс, Амаду, чи це нам не до одного місця?
— А що це за історія з хатинкою? — запитав Ата.
— Це дипломатичні ходи цього Амаполіса, — відповів Піппо. — Хоче мене екстрадіювати... Дідько, як роззявить пащу, так і сипле словами, рохка! Каже, що для нього це передбачувано.
— Що? Експропріювати тебе? — уточнив Ата.
— Саме таке, — сказав Піппо. — Такий земний присуд.
— Тобі більше не треба буде працювати, — зазначив Ата.
— І що я маю робити під час цих їхніх канікул? — запитав Піппо.
— Випий з нами чарочку, — запропонував Ата.
— Дякую, патроне.
— Це твій готель залізниці заважає? — запитала Бронза.
— Так, — підтвердив Піппо. — Цій їхній клятій залізниці. Будьмо.
— Будьмо, — повторила Бронза, і всі троє спорожнили свої склянки.
— А Анжель вдома? — запитав Ата.
— Здається, він у своїй кімнаті, — відповів Піппо. — Проте я не певен. Просто мені так здається. Він усе креслить і креслить.
Він натиснув на кнопку за барною стійкою.
— Якщо він у себе, то зараз прийде.
— Дякую, — сказав археолог.
— Цей Амаполіс, — підсумував Піппо, — ще та рохка.
І він взявся наспівувати, витираючи склянки.
— Скільки я тобі винен? — запитав археолог, бачачи, що Анжель не спускається.
— Тридцять франків, — сказав Піппо. — Бідуємо.
— Прошу, — сказав археолог. — Підеш з нами подивитися на будівництво? Анжеля, схоже, нема.
— Ех! Я не можу! — відмовився Піппо. — Вони липнуть до мене, як мухи. Якщо я піду, вони все вип’ють.
— У такому разі до побачення, — сказав археолог.
— До побачення, патроне.
Бронза адресувала Піппо чарівну усмішку, і він став белькотати. Вона вийшла вслід за Атою, і вони попрямували до будівництва.
У повітрі стояв аромат квітів і смоли. Безжалісно скошені зелені трави було нагромаджено купами обабіч чогось на зразок дороги, прокладеної ґрейдерами; з жорстких стебел повільно витікали великі склянисті духмяні краплі, що скочувалися на пісок і ґлазу-рувалися жовтими зернятками. Шлях йшов згідно з трасуванням, наміченим машинами за вказівками Амадіса. Атанагор і Бронза з неясним смутком дивилися на купи пружних трав, з несмаком складених обабіч дороги, і на спустошену поверхню гладеньких дюн. Вони піднялися, потім спустилися, знову піднялися й нарешті побачили будівельний майданчик.
42
Дослівно італ. «Хто їде блогополучно, той їде далеко. Хто їде швидко, їде до смерті. Хай живе свобода!»