— Ви що? — глузував Жуйрук.
— Я вб’ю ще одного.
— Та скільки завгодно, — відказав Жуйрук. — Що мені до того? Ну ходімо.
Він вийшов, і його жовта сорочка освітила сходи горища достатньо, щоб не перечепитися на косих сходинках. Натомість інтерн не втратив нагоди звалитися, на щастя для літака, приземлившись на сідниці. Тож внизу він опинився майже одночасно з професором.
— Кмітливо, — сказав той. — Ви не могли скористатися ногами?
Вільною рукою інтерн потер постраждалі сідниці, іншою тримаючи крила й фюзеляж «Пінґа-903».
Вони спустилися до кінця, опинившися врешті на першому поверсі. За стійкою Піппо методично спустошував пляшку «Турина».
— Привіт! — сказав професор.
— Добрий день, патроне, — сказав Піппо.
— Як справи посуваються?
— Амаполіс викидає мене на вулицю.
— Не може бути!
— Він мене екстеріоризує. З великої літери. Направду.
— Він тебе експропріює.
— Ага, він так і казав, — підтвердив Піпетка. — Він мене екстеріоризує.
— Що робитимеш?
— Ех, не знаю я. Мені тепер хіба місце на смітнику лишається. Усе скінчено, складаю лапки.
— Але цей тип ще той ідіот, — сказав Жуйрук.
Інтерн демонстрував ознаки нетерпіння.
— Ми будемо запускати цей літак?
— Підеш з нами, Піпетко? — запропонував Жуйрук.
— Ех, та мені начхати на цей рохкий літак!
— У такому разі до побачення, — сказав Жуйрук.
— До побачення, патроне. Він прекрасний, мов вишня, цей ваш літак.
Жуйрук вийшов, а за ним й інтерн.
— Коли можна буде її побачити? — запитав він.
— Кого?
— Ту красуню.
— Ох, як же ви мені набридли, — сказав Жуйрук. — Ідемо запускати цей літак — і все на тому.
— От дідько, — не витримав інтерн. — Спершу ви мене зваблюєте спокусливими картинками, а потім гоп — і нічого нема. Який ви черствий!
— А ви?
— Я і так знаю, що я такий, — сказав інтерн. — Ми тут уже три тижні. І за весь цей час я цього не робив жодного разу, розумієте!
— Справді? — відказав Жуйрук. — Навіть з дружинами технічних виконавців? Що ж ви робите в санчастині ранками, поки я сплю?
— Я там того... — не завершив інтерн.
Жуйрук поглянув на нього, спершу не розуміючи, а потім розреготався.
— Овва! — вигукнув він. — Отже ви самі собі. Як кумедно!.. От чому у вас поганий настрій!..
— Ви так вважаєте? — трохи збентежено запитав інтерн.
— Звісно. Це дуже шкідливо.
— Отакої! — здивувався інтерн. — Отже, ви ніколи цього не робили, чи не так?
— Сам — ніколи, — відповів Жуйрук.
Інтерн замовк, бо перехоплювало віддих при підйомі на високу дюну. Жуйрук знову розреготався.
— Що таке? — запитав інтерн.
— Нічого. Просто я уявив, який у вас тоді мав бути вираз обличчя.
Він так сміявся, що аж звалився в пісок. З очей йому бризнули великі сльози, а голос здушився у тріумфальне завивання. Інтерн відвернувся з невдоволеним виглядом, поклав додолу складники літака й заходився, ставши на коліна, прилаштовувати їх один до одного. Жуйрук потроху заспокоювався.
— А ви все ж маєте поганий вигляд.
— Ви певні?
Інтерн непокоївся дедалі більше.
— Цілком певен. Знаєте, ви не перший.
— Я думав... — пробелькотів інтерн. Він втупився в крила й кабіну літака. — Тобто ви вважаєте, що інші вже це робили до мене?
— Безумовно.
— Це очікувано, я теж так думав, — сказав інтерн. — Але хіба в таких самих умовах? У пустелі, бо там нема жінок?
— Безсумнівно, — запевнив Жуйрук. — А ви думаєте, що символ святого Симеона Стовпника[43] означає щось інше? Ця його колона? Цей тип весь час переймався своєю колоною? Це ж очевидно! Ви ж студіювали Фройда, я припускаю?
— Та ні, — відповів інтерн. — Він давно застарів, зрозумійте! Тепер хіба розумово відсталі вірять у такі штуки.
— Це одне, — сказав Жуйрук, — а стовп — зовсім інше. Хай там що, а існують репрезентації й трансфери, як кажуть філософи, а також комплекси й витіснення, і онанізм теж — у вашому конкретному випадку.
— Зараз, очевидно, ви мені скажете, що я лише нещасний недоумок.
— Та ні, — сказав Жуйрук. — Ви не надто розумний, ото й усе. Це можна вибачити.
Тим часом інтерн прилаштував крила до фюзеляжу й зі смаком припасовував хвостове оперення. Він зупинився на мить, аби обміркувати Жуйрукові слова.
— Але ви? — запитав він. — Як ви це робите?
— Як я роблю що?
— Я не знаю.
— Це дуже туманне запитання, — сказав Жуйрук. — Я б навіть сказав, таке туманне, що межує з нетактовністю.
— Я не хотів вас образити, — запевнив інтерн.