— Не надто й хотілося, — відказав археолог. — Я міг і прикинутися.
— Тепер уже байдуже, — сказав абат. — Я заслужив на покарання. Скажіть, скільки срібних брязкалець у скриньці поліцейського?
— Що ви називаєте скринькою з брязкальцями? — запитав археолог.
— Слушно, — збагнув Малжан. — Ви маєте повне право поставити мені це запитання. Це такий у мене образний вислів, аби описати кулі 7,65 мм калібру, якими заряджають поліційний еґалізатор.
— Це відповідає моїй спробі трактування, — зазначив археолог. — Гаразд, скажімо, двадцять п’ять.
— Дідько, це занадто! — вигукнув абат. — Скажіть, три.
— Хай буде три.
Малжан витягнув свою вервицю й тричі повторив текст з такою швидкістю, що поліровані намистини задимились між його моторними пальцями. Він поклав вервицю назад до кишені й став метляти руками в повітрі.
— Пече!.. — вигукнув він. — Справу зроблено. Крім того, мені наплювати на всіх.
— Ох, ніхто вам не ставить це у провину, — запевнив Атанагор.
— Добре мовите, — сказав Малжан. — Ви добре вихована людина. Велика насолода зустріти співрозмовника свого рівня посеред пустелі, серед пісків і липких ірничок.
— І елімів,[47] — додав археолог.
— Ах, так! — сказав абат. — Це жовті равлики? До речі, як там ваша молода подруга з прекрасними грудьми?
— Вона майже не виходить, — відповів археолог. — Риє землю разом зі своїми братами. Справа посувається. А от еліми це не равлики. Це радше трави.
— Тобто ми їх не побачимо? — запитав абат.
— Не сьогодні.
— Але навіщо вона приїхала сюди? — гадав Малжан. — Красуня, неймовірна шкіра, чудове волосся, а через її бюст можна від церкви відлучати. Крім того, розумна й міцна, наче худобина, а ніколи її не видно. Вона хоч не спить зі своїми братами?
— Ні, — сказав археолог. — Мені здається, їй подобається Анжель.
— І? Я можу їх повінчати, якщо хочете.
— Він думає лише про Рошель, — сказав археолог.
— Вона мені не приглянулася. Надто розгодована.
— Так, — погодився Атанагор, — але він її любить.
— Він справді її любить?
— Визначити, чи він справді її любить, було б цікавим завданням.
— Як він може продовжувати її любити, знаючи, що вона спить з його другом? — дивувався Малжан. — Я з вами це все обговорюю, тільки не подумайте, що це через цікавість, продиктовану репресованою сексуальністю. Я теж збуджуюся, як маю вільний час.
— Не маю жодних сумнівів, — сказав Атанагор. — Не виправдовуйтеся. Насправді я вважаю, що він справді її любить. Маю на увазі, любить до такої міри, що продовжує бігати за нею, хоча жодної надії нема. Аж до того, що не цікавиться Бронзою, якій тільки цього і треба.
— Ого-го-го! — вигукнув Малжан. — Так він, певно, само-вдовольняється?
— Само що?
— Самовдовольняється. Перепрошую, це клерикальний жарґон.
— Я. Ах! Так! Я зрозумів, — збагнув Атанагор. — Не думаю, що він самовдовольняється.
— У такому разі, — провадив Малжан, — слід було б влаштувати так, щоб він переспав з Бронзою.
— Було б добре, — схвалив ідею Атанагор. — Вони обоє такі кумедні.
— Треба привести їх побачитися з відлюдником, — запропонував абат. — Справді, його святе діяння справляє ще те враження. Ой, дідько! Знову! Тим гірше. Нагадайте мені пізніше перебрати кілька разів вервицю.
— Що трапилося? — запитав археолог.
— Я безперестанку богохульствую, — сказав Малжан. — Утім це не дуже важливо. Я скоро реабілітуюся. Повертаючись до наших баранів, хочу вам сказати, що відлюдникова вистава досить цікава.
— Я ще не бачив, — сказав археолог.
— На вас це не справить великого враження, — зазначив абат. — Ви старий.
— Це так, — погодився археолог. — Мене більше цікавлять речі й спогади про минуле. Проте вид двох молодих, гарно складених істот у простих і природних позах, звісно, не викликає в мене відрази.
— Ця негритянка. — сказав Малжан і затнувся.
— Що вона?
— Вона. дуже здібна. Дуже гнучка, маю на увазі. Вам нескладно було б поговорити зі мною про щось інше?
— Зовсім ні, — погодився археолог.
— Я починаю нервувати, — сказав Малжан. — Я не хочу надокучати вашій юній подрузі. Поговоріть зі мною, приміром, про велику склянку холодної води, яку виливають за комір, чи про тортури киянкою.
— Що таке тортури киянкою?
— Дуже популярні серед індіанців, — розповідав абат. — Вони полягають в тому, що мошонку винного злегка притискають до дерев’яної плахи так, щоб виступили залози, а потім по них дубасять дерев’яною киянкою. Ой-ой-ой! Ой-ой-ой!.. — додав він, крутячись на місці. — Як це має бути боляче!