— Образно ви це описали, — сказав археолог. — Це мені нагадує інший...
— Не продовжуйте. — попросив абат, зігнувшись навпіл. — Я вже цілком заспокоївся.
— Чудово, — сказав Атанагор. — Можемо йти?
— Як? — здивувався абат. — Хіба ми ще не пішли? Дивовижно, який ви балакучий.
Археолог розреготався, зняв свого колоніального шолома й повісив його на цвях.
— Готовий іти за вами, — сказав він.
— Одна гуска, дві гуски, три гуски, чотири гуски, п’ять гусок, шість гусок!.. — перерахував абат.
— Сім гусок, — завершив археолог.
— Амінь! — виголосив Малжан.
Він перехрестився й перший вийшов з намету.
ІХ
Ці ексцентрики можна відрегулювати...
— То ви кажете, що це еліми? — запитав абат Малжан, вказуючи на трави.
— Саме це ні, — зауважив археолог, — але он там еліми теж є.
— Це абсолютно марне знання, — зазначив абат. — Навіщо знати назву, якщо й так зрозуміло, про яку річ ідеться.
— Це зручно для розмови.
— Для цього досить дати предметові інше ім’я.
— Можна, звісно, — погодився археолог, — але в такому разі всі речі мали б щоразу іншу назву залежно від того, до кого зверталися б.
— Ви склали солецизм, — відказав абат. — Не «від того, до кого зверталися б», а «того, кого навертали б».
— Зовсім ні, — заперечив археолог. — По-перше, це типовий варваризм, а по-друге, це зовсім не те, що я хотів сказати.
Вони прямували до готелю Барріцоне. Абат безцеремонно взяв Атанагора під руку.
— Хочеться вам вірити... — сказав абат. — Але мене це дивує.
— Це у вас конфесійна деформація.
— Перейдімо до іншої теми, як там ваші розкопки?
— Ми просуваємося дуже швидко, йдучи по курсовій лінії.
— А за якими орієнтирами вона проходить?
— Ох. — відповів археолог. — Складно сказати. Подивимося.
Він замислився.
— Вона проходить десь недалеко від готелю.
— А мумій ви знайшли?
— Ми їх їмо щоразу, як сідаємо за стіл. Нам смакує. Їх, у принципі, непогано приготовано, але частенько забагато спецій.
— Я якось куштував мумій. У Долині царів,[48] — розповідав абат. — Це там фірмова страва.
— Вони їх там виготовляють. А наші автентичні.
— Ненавиджу м’ясо мумій, — сказав абат. — Здається, навіть ваша нафта мені краще смакує.
Він відпустив руку Атанагора.
— Перепрошую, одну хвилинку.
Археолог побачив, як абат узяв розбіг і здійснив подвійне сальто в повітрі. Він приземлився на руки й рушив колесом. Сутана майоріла навколо нього, липла до ніг, обрисовуючи шишки на масивних литках. Зробивши з дюжину обертів, він зупинився в стійці на руках і раптом став на ноги.
— Мене виростили евдисти, — пояснив абат археологові. — Виховання в них суворе, але корисне для душі й тіла.
— Я шкодую, що не обрав релігійну кар’єру, — сказав Атанагор. — Дивлячись на вас, я починаю усвідомлювати, що втратив.
— Ви й так досягли успіху, — відказав абат.
— Відкрити курсову лінію у моєму віці... — мовив археолог. — Це надто пізно.
— Нею скористається молоде покоління.
— Безсумнівно.
З височини, на яку вони саме видерлися, відкрився вид на готель Барріцоне. Прямісінько перед ним, блискуча й нова, сяяла піднята на палях залізниця. Обабіч здіймалися два великі піщані насипи, а край дороги губився за однією з дюн. Технічні виконавці закінчували вбивати у шпали останні скоби; кожному ударові молотка передував спалах на металі, після якого було чутно удар.
— Вони збираються розрізати готель!.. — вигукнув Малжан.
— Так. розрахунки засвідчили, що це потрібно.
— Яка дурниця! — сказав абат. — У цьому краї не так багато готелів.
— Я те саме подумав, — сказав археолог, — але це ідея Дюдю.
— Я б міг легко вигадати гру слів з ім’ям Дюдю, — сказав абат, — але склалося б враження, що вибір його імені не випадковий. З моєї позиції можу сказати, що це не той випадок.
Вони замовкли, бо шум став нестерпним. Жовто-чорне таксі трохи пересунули, аби пропустити дорогу. Гепатролі досі квітли з таким самим надміром. Над пласким дахом готелю, як завжди, піднімалися брижі. А пісок лишався піском, тобто жовтим, розсипчастим і привабливим. Що ж до сонця, воно сяяло без змін, а за будівлею ховалася від погляду двох чоловіків межова зона чорноти й холоду, що мертвотною матовістю простягалася від краю до краю, допоки видно оку.