— Та розплющте ж очі! — закликав абат.
— Я розплющую очі й бачу, як щоранку вона виходить з Анни-ної кімнати. Ще вся така відкрита, така волога, така гаряча й липка. І мені цього хочеться. Хочеться розпростерти її на собі, вона має бути податливою, як мастика.
— Нудотна картина, — сказав абат. — Содом і Гоморра — квіточки порівняно з цим. Ви великий грішник.
— Вона, певно, пахне, як водорості, що варяться під сонцем на мілководді, — провадив Анжель, — і вже починають розкладатися. Робити це з нею має бути так, як бути з кобилицею: у ній просторо, купа закутків і тхне потом та немитим тілом. Я б хотів, щоб вона не милася протягом місяця і кожного дня спала з Анною раз на добу, щоб її аж нудило від того. І тоді я б узяв її на виході. Ще повну по вінця.
— Досить! — увірвав його Малжан. — Ви брудний збоченець.
Анжель поглянув на Малжана.
— Ви не розумієте, — сказав він. — Ви нічого не зрозуміли. Вона пропаща.
— Безумовно, це я розумію! — відказав абат.
— Так, у цьому сенсі теж, — додав Анжель. — Для мене все скінчено.
— Якби я міг надавати вам копняків, — сказав Малжан, — усе склалося б інакше.
Археолог повернувся до них.
— Ходімо з нами, Анжелю, — запропонував він. — Ходімо до відлюдника. Захопимо з собою Бронзу й підемо разом. Вам треба розвіятися й не можна більше лишатися поруч з Піпеткою. Тут усе скінчено, але не для вас.
Анжель провів рукою по чолі й, здавалося, трохи заспокоївся.
— Я охоче піду з вами, — сказав він, — але треба взяти з нами лікаря.
— Сходимо за ним разом, — погодився абат. — Скільки сходинок треба пройти до горища?
— Шістнадцять, — повідомив Анжель.
— Це занадто, — сказав Малжан. — Трьох було б досить. Ну хай буде чотири.
Він дістав з кишені свою вервицю.
— Мені треба розкриватися за моє запізнення, — сказав він. — Перепрошую. Я вас наздожену.
Х
Коли ви показуєте застільні фокуси, безглуздо користуватися великими грифельними дошками.
Анжель зайшов перший. У медпункті були лише інтерн, що лежав, витягнувшись на операційному столі, і лікар Жуйрук у білому халаті хірурга-ветеринара, що саме стерилізував скальпель над блакитним полум’ям спиртівки перед тим, як занурити його в пляшку з азотною кислотою. На електроконфорці стояла квадратна нікельована ванночка, до половини наповнена водою, в якій кип’ятилися блискучі інструменти. Над скляною колбою з червоною рідиною клубочи-лася невгамовна пара. Інтерн лежав з заплющеними очима зовсім голий і тремтів. Його було прив’язано до столу міцними ременями, що глибоко врізалися в його тіло, ослаблене ледарством й поганими звичками. Він мовчав, а професор Жуйрук насвистував пасаж з «Black, Brown and Beige»[49] — весь час той самий, бо не міг пригадати решту пісні. Почувши Анжелеві кроки, він обернувся. Цієї ж миті у дверях з’явилися також Атанагор і абат Малжан.
— Добрий день, лікарю, — сказав Анжель.
— Привіт! — відгукнувся Жуйрук. — Усе в нормі?
— В нормі.
Професор привітав археолога й абата.
— Ми можемо вам якось допомогти? — запитав Анжель.
— Ні, — відповів професор, — я вже закінчую.
— Він спить?
— Скажете таке... — відказав Жуйрук. — Присипляти через таку дрібницю, як у нього.
Він виглядав схвильовано й крадькома позирав позад себе.
— Я його анестезував ударом стільця по голові, — пояснив він. — Ви часом не зустрічали дорогою інспектора поліції?
— Ні, професоре, ми нікого не зустріли, — відповів Атанагор.
— Вони мають прийти мене арештовувати, — сказав Жуйрук. — Я перевищив ліміт.
— Це вас турбує? — запитав абат.
— Ні, — сказав Жуйрук. — Але я ненавиджу інспекторів. От відріжу руку цьому імбецилу й забираюся звідси.
— З ним щось серйозне? — запитав Анжель.
— Самі погляньте.
Анжель і абат підійшли до столу. Атанагор тримався на кілька кроків позаду. Інтернова рука становила потворне видовище. Готуючись до операції, професор витягнув її вздовж тіла пацієнта. Посеред долоні зяяла яскраво-зелена рана: з центру до обпечених, пошматованих країв безупинно текла рясна піна. Рідина стікала між пальцями інтерна, забруднюючи товсту пелюшку, на якій лежало його тіло, дрібно здригаючись. Час від часу на поверхні рани з’являлася велика булька, лопалася, кроплячи пацієнтове тіло довкола руки міріадами маленьких нерівних бризок.
Перший знуджено відвернувся Малжан. Анжель дивився на кволе інтернове тіло, його сіру шкіру, ослаблі м’язи й кілька жалюгідних чорних волосинок на грудях. Він зауважив кістляві коліна, не зовсім прямі ноги, брудні ступні й стиснув кулаки. Потім повернувся до Атанагора, а той поклав йому руку на плече.
49
45-хвилинний джазовий твір Дюка Еллінґтона, написаний для його першого концерту в Карнеґі-Холі 23 січня 1943 як «супровід до історії чорних в Америці».