Мереживні шини співали, котячись по бруківці, ніби нюрнберзькі[4] дзиґи в радіоприймачах. Мотор незмінно гудів, певний у тому, що у встановлений час отримає свою порцію риби. Аби якось розважитися, Амадіс зайнявся стрибками в довжину: внаслідок останнього стрибка він приземлився прямісінько на живіт контролера, зрикошетивши з такою силою, що дах автобуса вигнувся під тиском голови Дюдю. Він м’яко приземлився верхи на підлокітник, високо задерши одну ногу на сидіння, а другу простягнувши вздовж проходу. Цієї миті він побачив за вікном нову табличку — «Екзопотамія» і цифру «два». Амадіс рушив до дзвінка й натиснув кнопку один раз, але утримував її довго. Автобус пригальмував й зупинився на узбіччі. Кондуктор підвівся й ліниво попрямував до свого місця, ліворуч позаду біля мотузки; біль у животі збив його пиху. Амадіс невимушено перебіг салон і легко зіскочив з підніжки автобуса, опинившись ніс до носа з водієм, що саме вийшов з кабіни й підійшов поглянути, що тут коїться. Він різко окликнув Амадіса:
— Нарешті хтось вирішив подзвонити! І року не минуло!
— Так, відповів Амадіс, — намотали кілометраж.
— Що за чорт! — обурився кондуктор. — Щоразу як сідаю за кермо 975-го, ніхто не дзвонить. Зазвичай так і повертаюся, не зробивши жодної зупинки. І це робота називається?
Контролер підморгнув з-за спини водія і постукав собі по лобі, вказуючи на марність дискусії.
— Може, пасажири забувають, — припустив Амадіс, оскільки співрозмовник чекав на відповідь.
Кондуктор усміхнувся.
— Самі знаєте, що це не так. От ви ж подзвонили. Найбільша неприємність... Він нахилився в бік Амадіса. Кондуктор відчув себе зайвим і спокійно відійшов. — ...це оцей кондуктор, — пояснив водій.
— Овва, — сказав Амадіс.
— Він недолюблює пасажирів і навмисно так влаштовує, щоб ми відправлялися без них і щоб ніхто не дзвонив. Це я точно знаю.
— Це правда, — погодився Амадіс.
— Розумієте, він божевільний, — пояснив водій.
— Он воно що. — промимрив Амадіс. — Мені він теж видався дивним.
— Вони всі несповна розуму в Компанії.
— Це мене не дивує!
— Але о-ось де вони в мене! — сказав водій. — У краю сліпців одноокий — король. Маєте ножа?
— Лише складаного.
— Позичте.
Амадіс дав йому ножа, водій відкрив найбільше лезо і з силою увігнав його собі в око. Потім він повернувся. Він дуже мучився й страшенно кричав. Амадіс перелякався й кинувся тікати, притискаючи лікті до тулуба й піднімаючи якомога вище коліна: за жодних обставин не варто нехтувати нагодою поліпшити свою фізичну форму. Проминувши кілька кущів чагарника scrub spinifex, він озирнувся. Водій склав ножа й засунув його до кишені. З місця, де стояв Амадіс, було видно, що кров уже не тече. Око було вдало проопероване, і на ньому тепер була чорна пов’язка. Крізь вікна автобуса Амадіс бачив, як кондуктор ходив туди-сюди по салону, а потім глянув на годинник. Водій сів за кермо. Трохи зачекавши, кондуктор удруге перевірив годинник і кілька разів смикнув за мотузку. Його колеґа зрозумів, що посадку закінчено, і важка машина рушила під шум, що поволі наростав. Амадіс спостерігав, як з-під корпусу з’явилися іскри, потім шум став зменшуватися, стихати і врешті зовсім зник. Тієї ж миті автобус зник з очей. Дюдю дістався Екзопотамії, не витративши на проїзд жодного квитка. Він рушив, аби не затримуватися, адже кондуктор міг схаменутись, а гроші хотілося приберегти.
Б
Блідий, як смерть, капітан жандармерії прослизнув до кімнати (він боявся бути підстреленим).
Клод Леон почув за лівим бортом труби ранкового будильника й прокинувся, щоб прислухатися уважніше. Втіливши задумане, він знову машинально заснув і так само мимоволі розплющив очі за п’ять хвилин. Він подивився на фосфоричний циферблат будильника, констатував, що пора, і скинув з себе ковдру. Проте та, ніжно пригортаючись, відразу ковзнула вгору по ногах й обгорнулася навколо нього. Було темно, неможливо розрізнити анічогісінько, крім світлого трикутника вікна. Клод погладив ковдру, що припинила ворушитися й погодилася дати йому встати. Він сів на край ліжка, простягнувши ліву руку, аби ввімкнути нічника. Переконавшись, що той праворуч, він простягнув праву руку й наштовхнувся, як це бувало кожного ранку, на поруччя ліжка.
— Відпиляю їх рано чи пізно, — процідив він крізь зуби. Натомість зуби розсунулися, і його голос несподівано різко пролунав у кімнаті.