— Росте! — утвердив Славко. — Вже засіялася!
Пореготавши трохи, хлопці розлетілися, як ті горобці. А Славко, насупившись, сидів окремо і креслив палицею невідомі знаки на землі, видираючи стерню, не дивлячись ні на кого.
Геня теж сиділа, червона від образи, і плакала. Її чорні очі випромінювали зневагу і жаль. Вибравши з розпущеного волосся вимолочені остюки і обтріпавшись, завчасу погнала корову додому.
Славко трохи переживав, щоб вона не поскаржилася Іванові Бурчаку, але після обіду знову побачив дівчинку на пасовиську. Думав, буде від них втікати, буде ховатися, але ні — Геня дивилася сміливо і вперто, чим змусила Славка відвести погляд і потупити очі. Але як?! Щоб якась драна спідничина ним керувала? «Не бувати тому!» — свербіла в голові думка, і Славко ще раз закликав своїх бешкетників подивитися, чи підросли у Гені «вусята».
Дівчинка відчула, що безсердечні хлопчиська от-от знову зроблять на неї напад. Вона стояла рівно, і кожна клітинка її юного тіла тремтіла, в очах кипіли сльози. Коли нападники з реготом наблизилися — визивно і граційно підняла подолок благенького платтячка, оголяючи стрункі ноженята і юну плоть.
Вона була така гарна в своєму гніві і безпорадності, що Славко стояв як укопаний. Він опустив свою давно нестрижену голову і розвів широко руки, зупиняючи розхристаних хлопчиськів, які тільки й чекали наказу ватажка…
З того часу Славко заслаб. Йому снилася Геня, йому хотілося погладити її коси, хотілося, щоб вона посміхалася. Він крадькома дивився, як випинаються зі старенької кофтини її груденята, шукав зустрічі з нею, а вона посміхалася і обминала його. Проходила повз, горда і недоступна. Це злило його і заворожувало. Коли випадало щастя залишитись на одинці, хлопець втрачав дар мови, дивно та вимушено посміхався і не знав, що з ним. Це була радість, і він прагнув її, боячись втратити бодай мить…
Осінь вповні заявила про себе. Відлетіли бузьки, почорніли стерні, пошерхли трави, і пастушки готувалися до школи. Славко знав, що Геня їде з села, і не знаходив собі місця. Якийсь день довго сидів під липою, чекаючи, що дівча вийде з хати, і таки дочекався.
— Геню, — зривався хлопцеві голос, — прости мене, я дурний, я маю добру науку… Чи приїдеш літом? Я маю це знати. Снишся мені ночами… Я буду тебе дуже чекати… То що мені скажеш?
Хлопець збивався і блудив словами. Стояв високий, з чистим лицем і опущеною головою. Геня мовчки розглядала його, її очі сміялися, і вона з чуттям дорослої жінки підняла руку і погладила його непокірного чуба. Славко і незчувся, як припав губами до її вузької твердої долоньки.
— Прости, — шепотів, — я тебе дуже люблю. Я чекатиму…
Блакитні зорі
Перед Різдвом так крутило снігом, що всі загати стали білими, а хати мали вигляд велетенських білих вуликів у сніговому саду. Намело такі замети, що зранку годі було відчинити вхідні двері, щоб відмести сніг. Найперше з хати виходив господар, а потім діти, як горобці, виглядали з сіней, висовуючи непокриті голови.
Через день завірюха вщухла, зате подужчав мороз. Синів сніг, чоботи при ходьбі рипіли на півсела, птахи заривалися в стріхи або на льоту падали. Діти не йшли до школи, радіючи передчасним канікулам. Настуня сиділа вдома і тішилася, що книжка з арифметики захована далеко в торбині. Думала про коляди, про святкові пиріжки, дивилася на гусей, що вийшли на мороз і підгинали по черзі то одну, то другу ногу. Як добре, що нема складних прикладів, не треба вчити довгих поезій, і в голові крутиться тільки легкий польський віршик:
Саночок у неї немає, хіба великі татові, в які запрягають коней, а зима справді лютує. Дівчинка сиділа і теплою долонькою відігрівала клаптик віконного скла, що швидко замерзав, укриваючись сніговими візерунками…
— Настуню, вступи в чоботи і принеси мале відро води, — звеліла мама.
Настуні такий наказ в радість — ноженята шусть у взуття, кабат на плечі, і з вискоком надвір. Рип-рип чоботята — і вона вже на місці. Студня коло хати — підскочила і, обхопивши корбу великими татовими рукавицями, враз ніби примерзла до неї. Вода малою цівкою стікала до відерка.
Коли відерко наповнилося, малі рученята випурхнули з рукавиць, що так і залишилися висіти на корбі, як великі шлапаки.
«Як цікаво…» — подумала Настуня та й притулила до заліза теплий палець. Він, як намагнічений, умить прилип до корби. «А що, як злизати язиком цей синій іній, чи добрий він на смак?» Ще не встигла й подумати, а вже зробила!
1