Коли її ровесниці шукали пари, Параня мала вже школяриків і була їм наче сестра. Прийшла молодість і до неї — ніби забуте дівоцтво. Вона пашіла радістю і красою. Спочатку несміливо, а потім сміливіше йшла на танці разом із дівчатами. Чорне хвилясте волосся і коралові губи притягали хлопців, які не обминали її очима. Журливо сміялася, жартувала, заздрила подругам, що відкрито обнімалися з коханими, а вона — ні дівчина, ні вдова. За якийсь час вирішила: будь що буде, має право на все те, що й інші.
Затоптала свою журбу, хотіла щастя. Хлопці проводжали додому, правда, аж ген поза городами. Не були її коханими, лише коханцями. Зустрічалися то на луках, то в лісі. Любили її, розкошували в її тілі, але ніхто не відважився назватися татком для її дітей. Параня стала викликом для самої себе.
На Андрія дьогтем мастили їй ворота, зривали хвіртку, а вона цвіла, сміялася і без любові брала заборонене, те, що їй не належало.
«Чи ж добре я робила?» — шукала Паранька відповіді у темряві. Химерні тіні танцювали на вікні під музику вітру, жбурляючи колючі сніжинки.
Все пройшло, відшуміло, як шумовиння біля млинового колеса. Забулися образи, а може, загоїлися і не ятрять більше серце. Зраджені жінки з часом поставали подругами. Хто лишився живий, приходять на посиденьки — чи їм уже молодість у голові? Скаржаться на ломоту в кістках, на задуху, радять одна одній рецепти і тішаться внуками.
І Миколи вже нема — її єдиної любові, що в пам’яті залишилася юною. Притулком йому стала чужа земля. Притупився і згас біль, тільки спогад, як спалах далекої молодості, вернувся до Параньки в ту ніч. Їй хотілося встати завчасу і помитися в гомінкій здоровій воді. Змити леп[8] думок, що дошкуляють їй зимовими ночами, зраненими птахами повертаються в її свідомість… Слава Богу, світає… Вітряно… Гілки яблуньки шкрябають вікно, сповіщають новий день.
Різдвяна ніч (феєрія)
Вже вертепна зірка звістила світові про народження маленького Ісуса. Мороз тріщав, аж синів. Осанну народженому співали міста і села, готувалися до святої вечері. Пахло пирогами і хвоєю. Так було з давніх-давен у всіх християнських родинах…
«А як же я? — говорила з собою Христина. — Живу в лісі сама, родини не маю, хоч, направду, десь у далекій Австралії є брат — рідна кровинка. Вже й забула, як він виглядає… Часом лише присилає гарні шалянівки, які лоскочуть око жінкам… Десь загубився її шлюбний вінок чи за високу сосну зачепився… І ніяк не знайду його, бажаного! Літа біжать, і коли він накриє мою голову?»
Готувала кутю і розбавляла її смутком. Сльози капали мало не в макітру. Глянула у вікно і зачудувалася дивним вечором: сніг голубів на високих кучугурах, ялиці стояли високі, як вартові, розпростерши засніжені віти і оберігаючи ліс, а зорі, наче ліхтарі, глипали жовтими плямами світла.
Тиша… Чи прийде коляда в цю засніжену оселю? Пожурившись і витерши сльози, Христина постелила на стіл сіно, накрила його білим обрусом з червоними торочками і заставила стравами, ніби для гостей.
— Чи йти за дідухом? — питає Христина кота Маця. Кіт нявкнув і стало веселіше. — Йду! Хай буде, як у людей.
Мороз сипав срібну паморозь з ялиць. Із в’язанкою соломи і з різдвяним житнім дідом, видихаючи сіру пару, дівчина верталася до хати.
— Дай, Боже, добрий Святий вечір! — голосно собі побажала.
— Дай, Боже, здоров’я! — у відповідь почула густий чоловічий голос.
В’язанка соломи впала на землю. З дідом у руках, Христина перелякано дивилася на чоловіка, який сидів за її столом.
— Ви хто? — ледве видихнула. — Ви як тут?
— Пробач, господине, що зайшов непрошений у відчинену хату. Здорожений я. Додому добираюсь, думав лісом ближче, от і проблукав цілий день. А тут вогник різдвяний у твоїх вікнах. Чи дозволиш пересидіти мороз і обігрітися? — чоловік приязно дивився, не роздягаючись, чекаючи на рішення господині.
Христина ще розгублено зиркала на чоловіка, що стояв з непокритою головою, але вже була рада, що не сама вечерятиме, що матиме живу душу в хаті.
— Залишайтеся. Хто в такий вечір не поділиться хлібом насущним? Роздягайтеся, будете гостем.
Метнулася в другу кімнату, швидко одяглася в святковий стрій, розпушила косу, запалила свічку і серед лісу на два голоси — чоловічий і жіночий — полилася молитва: «Отче наш, іже єси на небесах…»
Христині здавалося, що вона ще ні разу в житті так щиро і так натхненно не молилась. Ніби білий ангел заглядав у її вікна, радісно посміхався і дихав на неї теплом…
— Стривай, я навіть не сказав, як називаюся, — чоловік злегка схилив голову. — Дмитро. До села мого ще десять миль шляхом, то вже вибачай.