— Страдниця вже своє відболіла, — гомоніли люди.
Поодаль стояв гурт дітей з букетами білих ромашок і пуп’янками нерозквітлих піонів, що нагадували великодні писанки.
Раптом з сонячного чистого неба на непокриті голови випав рідкий крапнистий райдужний дощ.
Цісарів сон
Цісар важко волік додому свої розбиті, викривлені кирзаки. Порожня поштарська сумка теліпалася на плечах і била по крижах. Легко сказати — мале село, але перейти його вздовж і впоперек непросто. Де Котярський кінець, де Телепівка, а де Стависько? І все по грузькій дорозі. Пошти повна торба: бо хто добровільно не виписував газету, тому примусово давали її на доважок. От і доводилося кричати на кожному подвір’ї:
— Ґа-зе-та!
Іванові — «Шлях комунізму», Петрові — «Правду», молодим давали «Комсольську правду». Дехто виписував «Вільне життя», шукаючи хоч там вільності.
Баба Юлька хотіла грубшої газети, щоб було чим загортати яйця, аби не побилися. Зрідка їй приходили листи і посилки з-за кордону, часом бандеролі з шаляновими хустками.
Йосип геть вимотався за день і ледве підносив свої заболочені чоботиська.
Марина змусила його роззутися на порозі. Скинув ті важкі «кувалди» і до хати зайшов, гублячи онучі. Сів на лаву біля теплої грубки, і обважнілі повіки впали на очі, верхня вусата губа накрила нижню і почала злегка прифоркувати — здалека здавалося, ніби Йосип поклав собі на губи жовтий віхоть. Чоловік притулився до грубки, випростався на лавці, і приємне тепло огорнуло все його знеможене тіло… Сон… Теплий сон…
Йому снилося його дитинство: на зеленому вигоні діти зрізали великодню лозицю. Цілі оберемки пухнастих котиків несли на руках, готуючись до Вербної неділі. Юзьо був найменший серед них і мав право бути тільки ззаду. Найстарший, Гринько, почав гру в урядовців і захотів бути вчителем, щоб мати таблицю, рисік[9] і вчити дітей. Місько хтів лікувати худобу, Казьо мав бути граб'я[10], а Юзек, що стояв ззаду і крутив очкуром, раптом осмілів і рішуче вступив до гурту: «А я буду ваш цісар!» Всі здивовано дивилися на Юзя, а гарні панни вже несли йому високе крісло. Юзек заметушився, бо був у кальсонах, босий, і подумав: «Хоч би Марина чоботи забрала від порогу, бо наберуть вільготу». Аж ось гарні панянки на чорній подушці принесли корону. Вона висока і жовта. Всі дивляться, а вона з жовтої кульбаби, що поволі перетворюється на білі кульки, а ті розсипаються парашутиками. І не на чорній подушці, а на його поштарській течці, з якої висуваються газети: «Известия», «Путь коммунизма», «Ленинское знамя», і осторонь — «Радянська Україна». Потихеньку вилазять з чорної течки і ледве не падають.
Юзьо хотів підставити голову для корони, а вона в нього так болить, мало не лусне, і він ніяк не може дотягнутися до вінця. Газети ось-ось випадуть у болото, і він поривався їх рятувати. Раптом над вухом пролунало: «Союз нерушимый республик свободных, навеки сплотила…» Зарепетувало радіо вечірній гімн. Юзек зірвався: голова гуділа, ніби її давили обручем, плечі пекли від нагрітої грубки.
— Чи ти зварювала! — гукнув до жінки. — Так підкрутила того вар'ята, що ледь голова не трісла. Не могла 'ня тихо збудити?
— Та так, спиш і спиш, тілько вусами дуєш. А бараболі стали колом, молоко скоро біля грубки звурдиться, а вже ніч надворі… Добре, шо 'тя гімн збудив! То чого ти так вусами мруґав, наче вареник на сметану?
— Слухай, я знову був цісарем, як у дитинстві.
— Та хіба тільки в дитинстві? Таж я Цісарева, хіба забув? Тільки корони ніяк не видадуть нам на голови! Зачекай, іще треба пошкрябати і висушити кирзаки, бо як понесеш пошту?
— Напхай там газет — вони добре тягнуть вільгот.
Цісар звісив босі ноги, їв зимні бараболі, запиваючи квасним молоком, і думав: «Напевно, не є добре бути цісарем, бо часом корона може дуже тиснути на голову. Але цісар — то є цісар!»
Михаськові параманчі
«І хліб в печі, і весілля вночі, і коноплі не терті, і діти обдерті, а завтра Боже народзенє…» — так завжди приказувала сама собі Катерина, коли було багато роботи і вона не знала, з якої зачинати. І дійсно: город проситься до сапання і пізні гусята вилуплюються, і косовиця підганяє. Швиденько обігнала господарку і побігла в поле підгортати бараболю, що вже цвіла синьо-білим цвітом. У грудях знайомо поколювало, важкі перса розпирали пазуху, тому часто дивилася на гостинець, чи не видно золотої голови її найменшого — Михаська. Так було дуже часто: коли п’ятирічний Михась не дочікувався мами, то йшов шукати її в полі. Катерина сама не знала, як воно так сталося, що такий великий гайдур, який вже вміє тримати батіг і міг би пасти коні, все ще її тягне. Спочатку шкода було, бо мале, — най росте здорове, бо мамине молоко найліпше. Далі ввійшло в звичку: зручно і незатратно, та й швидко — ні палити, ні варити. В пазуху шусть руками, і от воно все є.