Встидали вже Михаська всі домашні, а Катерина і полином мастила груди, і буряком червоним, а він побокує, посопе, поопускає оченята, витре рукавцем — і далі за своє. Михасько вже не вміщався Катерині в подолку, то, коли сідала на бамбетель, швиденько прискакував і стоячи розщіпав кофтину. А то примудрився перевертати ніжками догори стілець, ніби полудрабки від воза, брав мотузку, прив’язував до ніжки, хапав батіг в руки і їхав у поле до мами.
— Ти, цицію, — встидала його баба Романиха. — Як будеш женитися, то далі будеш за собою цицьку тягати?
— Буду зенитися тіко з мамою, а вона буде коло мене.
Якось пополудню баба по бараболях рвала повіку для кози. Михасько став на межі в позі власника — штанята на одній шлейці, розставив широко ноженята — і прошепелявив:
— Ти, стара Манихо, насо дер-дер віку?
Баба ледь від сміху не впала в бараболиння.
— Ти, господаре, може, цицьки хочеш? То ходи дам, хоч пуста!
Михасько почервонів і затупав ногами:
— Твої не хоцу, сою маю!
Баба Романиха повела розмову в інший бік.
— Дивися, Михасю, зуби пішли тобі вперед, бо такий ти вже великий, а цицьку ссеш! Всі з тебе сміються, навіть цукерків не хочеш. От в зимі ходить Миколай, носить дарунки, а тобі напевне не принесе.
— А цо?
— Бо кривду мамі робиш. Думаєш, її не болить, як ти її мучиш? А Миколай приносить солодкі когутики, коники на патичку і великі помаранчі.
— Со то є параманчі?
— Такі великі жовті яблука, що сік з них сам тече. Ростуть там, де зими нема. Миколай набирає їх великий мішок, прилітає з небес і роздає чемним дітям.
— А ви їли ті яблука?
— Їла, ще як дівкою була, але смак пам’ятаю донині: пахучі, м’якенькі, солодкі і дуже смачні.
— А мозе, Миколай і мені їх принесе?
— Може, як будеш чемний.
Вони сиділи на нагрітій межі і звірялися одне одному.
— А як він буде знати, со я цемний? — запитав малий.
Баба задумалася, дивилася поверх зелені і ніби вирішувала, як же.
— Чекай, а давай напишемо йому листа. Але ні я, ні ти не вміємо писати…
— То, мозе, тато написе?
— Будемо його просити, але маєш мені пообіцяти, що не будеш мучити маму.
— Добре, бабо, але мусу сказати мамі сам, со я взе великий і від нині буду цемний.
Він устав з межі і поважно потягнув стільця…
Катерина, не розгинаючись, підгортала бараболі і з-під лоба час від часу дивилася на гостинець. «Чогось малий нині запізнюється, чи не сталося раптом щось?» — запитувала сама в себе. За якусь хвилю почула знайомі звуки: стілець калатав і підстрибував по камінцях на гостинці. Михась був інакший, не такий, як завжди — сумний і поважний.
— Синочку, що з тобою?
Золотий Михаськовий чубчик був настовбурчено-святковий, оченята блищали синім світлом.
— Мамо, — задер голову до Катерини, — я взе великий, і цицьку сховайте далеко, взе не буду їздити за нею в поле, я взе хочу параманчів.
— Що, що? Яких параманчів?
— А таких зовтих яблук, що в зимі їх носить Миколай, коли діти цемні.
Люблячі очі Катерини сипали на золоту голову Михаська тепло і ніжність.
Кожухи
Тереза не спала. Мовчки вслухалася у нічну завірюху, яка жбурляла жменями сухий сніг у дрантливі вікна. Ясько ввечері не поставив в’язанки сіна на загату, то до ранку геть видує хату. З дровами сутужно, до лісу страшно ходити, бо хтозна, хто в ньому бродить і що можеш для себе напитати. Думки ворохобили одна одну. Як там наймолодший — Левко, де він у таку погоду? Якось писав, що воює на чолгу[11]. І як у таку шуверницю на ньому їхати, коли та залізяка без вікон і тілько люфа спереду? Сім хлопів з родини на війні, а вони з Яськом оберігали дітей і онуків. І зараз у хаті кожен мав свій сон. Тривожно схлипувала Ганя. Рівно дихала ще не заміжня Катерина. В кутку під образом Матері Божої щось ясне снилося малим онукам.
Стерпли руки, і Тереза переклала їх так, щоб було зручніше. Тяжко вночі не спати! Вкотре помолилася, і вже от-от ніби заходилося на сон, коли це тривожну дрімоту перервав дзенькіт засніженого віконного скла. Причаїлася і не вставала. Вже ніхто не спав. Заціпенілі від страху діти, позвішували босі ноги і німо чекали. За хвилю знову нестерпно задзвеніло скло, аж здавалося, що віконна рама впаде до хати і віхті снігу вдарять в очі. Кого ж це носить у таку ніч? Може, хтось свій прибився? Але хіба би так грюкав?