— Хто? — боязко відізвалась Тереза, коли вже дуже грюкали.
— Відчиняй, стара, чи не чуєш, як завиває? Тримаєш нас тут.
— Хлопці, я, бігме, нічого не маю, хіба купу дітей і внуків…
— Не бігмайся, відчиняй!
— Та я ще хліба не пекла, бо вже не маю з чого, а що мала, то вже віддала.
— Відчиняй! Ми ще довго будемо тут колядувати!? Бо пустимо червоного півня і погріємось всі разом! — реготали дурним сміхом.
Неслухняними руками намацала дверний гачок… Три засніжені чоловіки з обрізом вдерлися до хати. Коротка куртка і грубі райтки облипли першого, що стояв з обрізом. Надмірно велика голова ховалася під кудлатою шапкою. Двоє інших стали збоку, в тінь, насуваючи шапки.
— Хлопці, направду, в нас уже нічого нема, — обізвався Ясько. Заплакала мала Маринка, на яку ніхто не звертав уваги.
— Маєте, маєте, — шкірився коренастий. — Я щось не бачу кожухів, у яких ви грілися? Тепер нам треба погрітись, он як мете. Чи ви хочете, щоб ми здобували Україну в голоді і в холоді, а ви будете відсипатися в теплі?
Дійсно, Тереза з Яськом минулої зими пошили в Косові кожухи в доброго майстра, мала та одежина їм довго служити. Але кому на заваді стали їхні кожухи, що серед ночі прийшли їх забирати? Тереза бухнула коренастому в ноги:
— Синочку, пошкодуй нас! Дивися, скільки дітей у хаті голодних і холодних!
— Стара, — зайда чоботом пхнув Терезу так, що та відлетіла Яськові під ноги. — Бачиш той гак, — показав на стелю, з якої звисала і блідо блимала лампа, начорно задимлюючи один бік скла. Потім рукою обвів навколо голої Терезиної шиї. — Хочеш там потеліпатися, повисіти хочеш?!
Хижо заскалене око оглядало хату, шукаючи поживи.
— Терезко, віддай, що хочуть, — може, їм більше треба.
— Так, дідо, ти краще соображаєш від своєї баби.
Тереза розгублено стояла посеред хати і не могла відігнати думку: де, де я його бачила, де чула цей рипучий голос?
— Беріть, все беріть, — нервово бігала по хаті і не могла знайти кожухи — забула, як заорало. Ясько зрозумів її, відкинув благеньке рядно, на якому спали. Кожухи лежали, рівно складені на ліжку.
— Беріть, грійтеся.
— Оце да! Добротні, в лісі не замерзнемо. А сало, а самогон?
— Цього вже нема, хоч душу витрушуйте, — Тереза осміліла. Вона згадала, вона знає, хто перед нею. Вона пам’ятає його промову на сільському сході про краще життя і свободу для таких, як вона. Пам’ятає його рипучий голос і велику голову з тісним кашкетом, якого стягував синій обруч. Клубок образи і зневаги перетиснув горло. Вона випросталась і гостро глянула в очі прибульцям:
— Грійтеся!
Кожухи винувато повисли в чужих руках, м’яко виблискуючи білим хутром.
— Беріть, беріть усе, що хочете, може, вам ще щось треба? — обвела рукою хату. На причілковому вікні стояв гарний великодній кошик, наповнений свяченим зіллям і віночками, такими помічними при хворобах узимку.
— О! Це знадобиться! — лапата рука залізла в кошик. Дробилося сухе зілля, свячені віночки падали на землю… Крізь туман у голові Тереза почула, як жалібно заскрипіли двері, впускаючи до хати нічну сніговицю. Пішли, розчинилися в темряві…
Перед Йорданом Тереза зі свахою Михасихою пішли до міста дещо продати зі своїх бідних статків. Хотіла побачити, як у внуків рожевіють бліді личка на вигляд бубликів чи цукерок-лизачків.
Розложилися на лавці серед інших жінок. Кілька яєць, бурячки червоні, мачок, опіхана[12] пшениця — все, що відірвали від себе. Від стояння Тереза дуже змерзла, не гріла навіть хустка-накиданка, а Михасиха закликала:
— Людоньки, свіженькі яєчка, свіжа пшеничка, все до свят!
І покупців, і продавців було обмаль, не помагало закликання. Захололи голі руки, і Тереза нахилилася, хухаючи на пальці. Раптом перед нею гарна пані поставила кошик, зручно вмощуючи його на лавці. Жінці враз зробилося гаряче, ніби в лице хтось сипнув приском. Вона вирізнила б його серед тисячі — сама ж на відпусті обирала, ще й переплатила, бо був такий тільки один. Підняла очі і мало не впала: пані була в її кожусі, бо хіба би його не впізнала? Вже рік його носила, гладячи кожен вишитий рубець. Хустку спеціально добирала, червону з рожами.