Завчасу народила синочка. «Нечисний»[13], — усміхалися жінки куточками губ. Всю нерозтрачену любов, усю ласку віддавала малому Іванкові — так назвала первістка, який повторив кожну рисочку свого батька. Ріс високим, вродливим, як Іван з тієї далекої юності. Не зустрічала його більше, не знала, що з ним… Федь з мовчазним розумінням ставився до Мартиної любові, бо доньки його вона не кривдила.
Не натішилася Марта своїм щастям. Війна сколихнула світ і все єство жінки. Вона криком кричала, бігала по подвір’ї і не знала, за чим. Розкриленими руками заступала сина, передчуваючи горе. Воно прийшло до неї згодом, білим трикутником і холодними словами: «Погиб при исполнении…» Одна, в багатолюдному селі, тут могила Федя, чужі онуки, людські співчуття…
Сніг сипле і сипле. «Вже стріхи білі, як моя голова, — думає Марта. — Тільки краплі червоної калини на кущі визирають з-під пухнастої снігової шапочки… Як моє намисто».
Подибала, відчинила скриню. А у прискринку — коралі, дівочі, червоні, як калина. Ті, що подарував Іван.
Одягла поверх нової кофтини, обмацала кожен, погладила.
— У них і піду.
Зимовим ранком, коли благословилося на світ, стара Марта відійшла у засвіти.
Пішла шукати стежки до найрідніших.
Презент
Зима почалася на Покрову, але осінь ще не відступала, ще хлипала багнюкою, змішуючи снігову січку з дощем. Навіть собаки тулилися до дверей. Було сиро і маркотно.
Юстина грілася коло грубки, в якій горіли вогкі дрова, потріскували і сичали сирою юшкою. Переглядала свої убогі вбрання: дівочі, вишморгані часом. Треба щось латати, щось вшивати.
Не чула, як несміло рипнули двері і як перед нею стала Югася — живісінька, либонь, і помацати можна.
Жінка аж очі протерла, рвучко схопилась і десь із глибини грудей вичавила:
— Югасю, ти? Звідки? Ми вже не знали, що й думати: як у воду впала — ні листа, ні звістки. Де шукати?
Юстина кілька разів обернула сестру і з острахом запитала:
— Ти сама?
— А з ким би мала бути?
— Та…
Югася здогадалася, на що натякає сестра. Багато дівчат повернулося додому скривдженими, багато невинних діток не мають, де прихилити голови, і вдома чуються чужими.
— Юстино, що ти говориш! Та я долоні в кулак не складу, — образа стиснула груди. — Подивися на мої руки!
Юстина ніби прокинулася: перед нею стояла її молодша сестра, її Югася, навіть не скинувши обшарпаного ватника і торби, що теліпалася на плечі.
— Чи я дурна зовсім, що дурне мелю ще з порога?! Пробач, Югасю, певно, то від радості воно так виходить… Слухай, а це дійсно ти? — Юстина мовби щойно побачила сестру і, обнімаючи, приказувала: — Як добре, що ти придибала з тієї Німеччини, най вона западеться разом з її німаками, які стільки горя нам принесли! Дивися, скільки людей погинуло, скільки не вернуло додому хлопців…
— А Василь з Кривої вулиці вернув? — Югася напружено чекала відповіді.
— Живий, мама не натішиться… Тільки дуже кульгає — мав велику рану на нозі.
Югасі аж легше видихнулось, і ніби добрий дух огорнув усе її тіло. Не роздягаючись, заглядала в кожен куток хати, гладила старенький обрус на столі і дивилася на Юстину, наче вперше її бачила.
— Устечко моя, я вдома і не вірю, що там лишилися мої плачі і болі, нехай би ніхто такого не відчув… Як мило пахне домом, навіть цей дим, що сльозить очі, кращий за всі пахощі світу. Не чути німецької гарканини… І ти тут біля мене, моя найдорожча.
Приголомшена Юстина забула, що Югася вернула з далекого шляху і, може, хоче їсти чи вмити здорожене лице.
Першою до тями прийшла Югася. Розв’язала торбину і, заглядаючи в неї, витягла довгу блискучу банку.
— Консерви, справжні, з м’яса, кажуть смачні.
Потім жваво шамотіла руками в торбі і враз витягла щось дивне. Легке, як рожева хмарка, з ніжним гафтом, що викручував різні квіточки, які призбирувались ніжним воланом. Стріпнула ним перед очима і радо об’явила:
— Це тобі!
За роки війни Юстина відвикла від таких речей, зрештою, вона навіть їх ніколи не мала.
— Що це?
— Майточки!
Ніжні, довгасті помпочки мали опускатися до колін, рожеві, звабливі. Юстина тримала в долонях плетиво квітів і не знала, що з ним робити.
— Почекай, це ще не все, — не вгавала Югася.
Шух-шух пальцями — і знову щось прозоре і летюче впало на руки.