За Кривцем і раніше таке помічали, але цього разу все вийшло набагато смішніше. Німці-спонсори чемно поцікавилися матеріальним становищем пана, який бере з собою їжу. Знічені колеги вигадали історію про те, що Кривець мститься німцям за голодне воєнне дитинство, і спонсори принесли п’яному стололазові пакет з харчами. Валерка переказував це все в особах, щоразу додаючи нові подробиці, і сміх збирав до нашого кабінету дедалі більшу аудиторію.
– Між іншим, це наша ганьба, тож нема чого тут іржати! – суворо зауважила Тітонька Коняка зі свого кутка, зірвавши на слові «іржати» нову бурю реготу й оплесків.
– Тут люди працюють, між іншим, а ви заважаєте! – і далі обурювалася Тітонька Коняка.
Валерка був у доброму гуморі й міг погарикатися з нею, та, видно, не схотів заводитися.
– Гаразд, гайда курити!
Він уже виходив з-за столу, коли дзенькнув телефон.
– Тебе! – Валерка простяг мені трубку.
Я вмостився на його стіл, щоб хоч якось подрочити Тітоньку Коняку, – вона терпіти не може, коли сидять на столах, – і підніс трубку до вуха.
– Так, слухаю.
На тому кінці дроту хтось голосно сопів.
– Алло! Слухаю вас!
– Андрій Шкарада? – незнайомий чоловічий голос.
Компанія на чолі з Валеркою, галасуючи, звільнила кабінет.
– Так, Андрій Шкарада.
– Ти мене не знаєш. – Чоловік говорив, старанно добираючи слова. – Я читав: убивця вже признався. Ти підписався під цим.
– Усе правильно.
– Неправильно. Я не признавався.
Мої сідниці повільно сповзли зі столу.
– Тобто…
– Сидить невинний чоловік. Це я караю розпусних жінок. Чому ти написав, що Бережна вкоротила собі віку?
Я не міг здобутися на слово. Збоку глянеш – ідіотська картина: очі вирячені, рот розтулений…
– Тобі менти так сказали? Їм хочеться забути про все й покласти цій справі кінець. Слухай мене, я не дам їм цього зробити!
– Хвилинку… Може, ми зустрінемось і…
– Ні. Я читав твої статті про мене. Мені сподобалося. Ти аналізуєш, прагнеш докопатися до суті. Тому я телефоную тобі. Скажи їм усім: я робитиму своє діло й далі. Мовчи і слухай. Вони мусять зрозуміти, що посадили не того. Хай навіть мені доведеться вимостити все студмістечко трупами шльондр. Я дам усьому лад. – Він не зривався на крик, говорив спокійно, і від цього ставало ще страшніше.
– Стривайте… Легше подзвонити в міліцію і…
– Я їм не довіряю. І потім – усе одно не повірять.
До мене поверталася впевненість у собі.
– А чому я маю вірити? Зустріньмося й побалакаймо. Анонімність і таке інше я гарантую…
– Ні. Можеш не вірити, це нічого не змінить. Я каратиму їх далі. Міліція не зможе звертати все на самогубство й вигадувати безглузді історії. Зрозумів мене? Все, часу нема. Бувай!
Короткі гудки.
Частина 2
Гуртяга
Кімната, від якої мені дали ключа, була завалена повними й порожніми картонними коробками.
Господарі з’являлися тут від часу до часу: гасали туди-сюди по цигарки, манатки й апаратуру, пристосувавши кімнату під склад. Тут-таки зберігали свій товар і їхні друзі-бізнесмени. Про те, що люди сюди інколи навідуються, свідчили два ліжка, маленький кольоровий телевізор «Соні» і купа пляшок з-під усяких горілок, лікерів та шампанських вин.
– Сідай. – Алла кивнула на ліжко. – Боб сказав, що тут тижнів зо три нікого не буде.
– Слухай, а це все добро не потирять звідси? Висадив двері – і капець.
– Сусіди наглядають. Тут завжди хтось є. Навпроти Толик-слюсар мешкає, то він узагалі цілими днями вдома, а ночами в кіоску на розі торгує. Він сюди слюсарем ще за царя Гороха влаштувався: кімната окрема все ж таки. Встиг навіть одружитися й розлучитися. Тож не хвилюйся. – Алла зирнула на годинника. – Так, добре. В нас завтра семінар важливий. Я погнала. Треба реферат іще написати. Тим, хто має реферат, – заліки автоматом. Завтра зідзвонимося. Бувай щасливий!
Я замкнув за нею двері, переконавшись, що замки добротні. Найімовірніше, ставив їх той самий Толик-слюсар. Зняв куртку, черевики, вмостився на розхитаному ліжку, закинув руки за голову й утупився в стелю.
Звичайно, про телефонну розмову я нікому не розповідав. Крім Алли, що, як я й сподівався, повірила. Чечель остаточно записав би мене в клінічні ідіоти. А полковник Мурашко чи слідчий Величко нашорошили б вуха – і не було б ніякої гарантії, що проти мене не вживуть відповідних заходів.