– Лише згаяли час, – констатував я на вулиці.
– А ти хотів першого ж дня накрити його? – Алла, здавалося, була сповнена ентузіазму.
– Хочеш сказати, що завтра прийдемо сюди знову?
– А ти хіба проти? Гадаю, тут потрібні тижні…
– І гроші, – докинув я.
Але вона сказала правду. Та й зупинятися на півдорозі я не звик. Хіба що хтось зупинить… Одначе не треба про сумне.
Наступний вечір був копією попереднього. От тільки до бармена я не говорив, хоч той упізнав мене й навіть ледь кивнув. Я згадав телефонну розмову і запропонував Аллі виявляти потенційних жертв, щоб потім стежити за ними. Ця гра розважала нас якийсь час. Та, зрештою, дівчат, що могли дратувати вбивцю своєю поведінкою і провокувати його, набралося з півтора десятка. Марні намагання. Ще один згаяний вечір.
Утретє я вирушив до «Зодіаку» сам. Алла терміново мала писати реферат, бо літературу їй дали тільки на один вечір. Тож вона з головою поринула в науку. Години зо дві я розглядав знайому вже публіку, сьорбаючи остогидлу каву, а потім до мене підсіли двоє. Навіть у сутінку зали я визначив – кавказці. Грузини, вірмени, азербайджанці, чеченці, абхазці, осетини… Скільки їх там ще є… Я їх не розрізняю, для мене вони всі чорні.
– Піривіт, друже! – Зазвичай мене розважає їхній акцент, але не тепер. – Війдім, розмова є.
Сперечатися було безглуздо. Тікати, певен, теж. Устаючи, я помітив, що бармен дивиться на нас. Решті було байдуже.
Хлопців двоє. Не можна сказати, що один з них великий, а другий маленький. Просто один має нормальний, середній, зріст. Такий, як у мене. А другий на голову вищий за нас обох. Традиційна неголеність. Традиційні важкі шкірянки. Традиційні короткі стрижки.
З самого ранку накрапає дощик.
Надворі вогко й холодно, земля під ногами мокра і слизька.
Під конвоєм я йду за будинок, у глухий куток, де вишикувалися контейнери зі сміттям. Тут не темно – згори падає світло з вікон. Усюди люди й вирує життя, та я знаю: якщо почну кричати, жодна душа не зверне уваги, хіба що виткне носа з вікна якийсь цікавий. Тому мені страшно. Це неправда, що люди, які вже заглядали в лице смерті, звикають до такого видовища й не бояться його. Навпаки, вони, як ніхто, мають право тремтіти від страху, бо знають, що це страшно і боятися цього треба.
А я вже ляканий.
Від стіни відокремлюється ще одна постать і наближається до нас.
– Цей? – киває на мене низенький.
У бандюкові, що виринув із темряви, я впізнав приятеля Ольги Суховій. Того самого, що вигнав мене, не давши з нею побалакати.
– Він! – Хлопець наблизився впритул. – Ти мене пам’ятаєш, придурку? Пам’ятаєш, що я тобі обіцяв?
Різкий, сильний і влучний удар під дихало зігнув мене літерою Г. Дух перехопило. Перед очима спалахнули сотні маленьких зірочок.
– Ти чого тут тиняєшся, падло? – Голос наче з-за товстого шару вати. – Ти що винюхуєш? Із Польщі, кажеш, приїхав?
Удар у потилицю, яким можна зламати шию, опустив мене навколішки в багнюку. Удар в обличчя перекинув на бік. Рефлективно затуляю руками живіт. Нога, яка летить просто туди, розбиває годинник на руці. Хтось лупить мене ззаду носаком по куприку. Коліна розпростуються з болю. І от він, гарматний удар у пах. В очах остаточно потемніло. Я перестав відчувати себе на цьому світі і, здавалося, цілу вічність пробув у зовсім іншому вимірі – у такому собі Чорному Вігвамі неподалік Твін Пікса.[3] Та поволі реальність повернулася – разом із болем. Я лежав у грязюці біля контейнерів зі сміттям, а перед самісіньким моїм обличчям громадився тупоносий черевик.
– Ще раз тут побачу – вб’ю! – промовив знайомий голос звідкись згори. – Утяв?
Неміцний копняк у груди – так підбадьорюють охлялого пса.
– Не чую!
– Яс-с-с-но-о-о, – вичавлюю у відповідь, стогнучи.
– От і молодець!
Кроки зачалапали по багнюці, кудись віддаляючись. Тепер можна й звестися на ноги. Виявилося, що це нелегко. Спочатку – навкарачки, потім – ставши на одне коліно…
У голові запаморочилося, до горла підступила нудота, і я знову впав. По голові мене вже били, хоч її берегти треба. Тому тепер і блюю, просто лежачи на боці. Полегшало. На щось зіпертися б… Поряд баки зі сміттям. Та я, хоч і вивалявся у грязюці, гордощів не позбувся. По-собачому дістаюся до стіни і, спираючись на неї руками, зволікаюся на ноги.
3
Твін Пікс – назва вигаданого міста на кордоні між США й Канадою, де відбувається дія однойменного серіалу Девіда Лінча. Створений у 1990–1991 рр., серіал викликав масу суперечок, набув культового статусу, досі має фан-клуби. В Україні демонструвався кілька разів, у 2000-х роках – в українській версії озвучення. Твін Пікс – Чорний Вігвам, за сюжетом – місце в паралельному світі, де зосереджені сили Зла.