Бабця-Ружа тримала мене за руку, аби не дати мені рознервуватися.
— Чому твій Бог, Бабцю-Ружо, допускає, щоб існували такі люди, як Пеггі і я?
— Добре, що він вас створює, мій Оскарику, без вас життя було б не таким прекрасним.
— Ні. Ви не розумієте. Чому Бог допускає, щоб ми хворіли. Або він недобрий. Або не дуже вигадливий.
— Оскаре, хвороба — як смерть. Це — даність. Вона не є покаранням.
— Одразу видно, що Ви не хворі.
— Що ти про це знаєш, Оскаре?
Мені аж заціпило. Я ніколи не задумувався над тим, що Бабця-Ружа, завжди наявна під рукою і така уважна, могла мати власні проблеми.
— Не треба нічого від мене приховувати, Бабцю-Ружо, ви можете все мені розповісти. Мені, щонайменше, тридцять два роки, у мене рак, моя дружина в операційній, отже, я знаю життя.
— Я люблю тебе, Оскаре.
— Я Вас також. Що я можу зробити для Вас, якщо у Вас неприємності? Хочете я Вас удочерю?
— Удочерив?
— Так, я вже всиновив Бернара, коли побачив, що на нього напала хандра.
— Бернара?
— Мого ведмедика. Там. У шафі. На полиці. Це — мій старий ведмедик, він утратив очі, рота, носа, загубив половину наповнювача і був весь у шрамах. Він трохи схожий на Вас. Я всиновив його того вечора, коли мої придурки-батьки принесли мені нового ведмедика. Так, ніби я погодився б мати нового ведмедика! Їм би ще замінити мене новим братиком, доки я тут! Отоді я його й усиновив. І передам йому у спадок все, що в мене є. Я хочу удочерити і Вас, якщо це додасть вам упевненості.
— Так. Охоче погоджуюсь. Гадаю, це мене трохи заспокоїло б, Оскаре.
— Тоді по руках, Бабцю-Ружо.
Далі ми пішли прибрати кімнату Пеггі: принесли шоколадних цукерок, поставили квіти до її повернення.
Потім я поспав. Неймовірно, як багато я сплю останнім часом.
Під вечір Бабця-Ружа розбудила мене і сповістила, що Пеггі Блу вже повернулась і що операція була успішною.
Ми пішли вдвох її провідати. Батьки Пеггі сиділи в її узголів’ї. Не знаю, хто їх попередив — Пеггі чи Бабця-Ружа, одначе, складалось враження, що вони знають, хто я, і ставляться до мене з повагою; вони поставили між собою стілець для мене, і я зміг сидіти біля дружини з її батьками.
Я радів, бо Пеггі й далі була блакитною. Прийшов лікар Дюссельдорф, насупив брови і сказав, що у найближчі кілька годин це минеться. Я подивився на маму Пеггі, дуже вродливу, хоч і не блакитну, і подумав, що зрештою моя дружина Пеггі може бути будь-якого кольору, я однаково її любитиму.
Пеггі розплющила очі й посміхнулася мені та своїм батькам і знову заснула.
Батьки заспокоїлись, але вже мусили йти.
— Довіряємо нашу доньку тобі, — сказали вони. — Ми знаємо, що можемо на тебе розраховувати.
Разом із Бабцею-Ружою я досидів доти, доки Пеггі вдруге розплющила очі, а потім пішов до себе в палату відпочити.
Закінчуючи лист, я усвідомлюю, що, врешті-решт, сьогоднішній день був хорошим днем. Днем родини. Я вдочерив Бабцю-Ружу, сподобався батькам дружини і отримав її назад здоровою, дарма, що близько одинадцятої вона стане рожевою.
До завтра, цілую,
Оскар.
P.S. Сьогодні жодних бажань. Ти зможеш відпочити.
Сьогодні мені минуло від сорока до п’ятдесяти, і я робив тільки дурниці.
Розкажу про це швиденько, бо на більше воно не заслуговує. Пеггі Блу почувається добре, але Китаянка, підіслана Поп Корном, який тепер не може мене терпіти, донесла їй, що я цілував її в губи.
Пеггі одразу ж заявила, що між нами все скінчено. Я запротестував, сказав, що я й Китаянка, то помилка молодості, що все це було ще до неї і вона не має права змушувати мене все життя розплачуватися за своє минуле.
Але Пеггі була незворушна. І навіть подружилася з Китаянкою, аби дошкулити мені; я чув, як вони вдвох сміялись.
Цього разу, коли хвора на трисомію[1] Бріжит, яка липне до всіх, що для хворих на трисомію є нормальним, бо вони дуже лагідні, прийшла до мене привітатись, я дозволив їй себе обцілувати. Вона не тямилась від радості, що їй це дозволили. Як той пес, що радісно зустрічає свого господаря. Проблема в тім, що в коридорі якраз був Ейнштейн. Може, у нього й вода у голові, зате на очах — не шкурки від сосисок. Він усе бачив і розповів Пеггі й Китаянці. Тепер увесь поверх вважає мене гульвісою, хоча я й кроку не ступив з палати.
— Не знаю, що на мене найшло, Бабцю-Ружо, з цією Бріжит…
— Полудневий демон, Оскаре. Всі чоловіки такі. У віці від сорока п’яти до п’ятдесяти років вони для заспокоєння перевіряють, чи можуть подобатися іншим жінкам, окрім тих, яких вони люблять.