Але ми не могли перемогти наслідків оскілкової авантури: Луцьк залишився в руках у поляків, боєздатність Північної Групи через осшлківеьку акцію знизилася; ми мусили залишити Рівне, а в скорому часі навіть переїхати на територію Галичини, де й перебували у вагонах, пересовуючися поступово через Броди — Золочів — Тернопіль. Наше військо займало лише частину повіту на схід від Збруча, спираючися на Збруч.
Пізніше в партії соц. — самостійників виникли якісь тертя, так що В. Оскілко й Й. Мацюк мусіли виступити з партії. В журналі «Воля» («Воля», Відень, 1921, том І, ч. З, стор. 158–159) надруковано заяву групи соц. — самостійників з дня 4. 1. 1921, за підписами Й. Мацюка, як секретаря партії, і В. Оскілка, де згадується, що в справі виступу Оскілка є «дві постанови ЦК партії с-с, після яких от. Оскілко, як член партії, мусів доконати військово-політичного перевороту проти кабінету Мартоса».
В цій самій заяві говориться також про розкол в партії соц. — сам.: Мацюк і Оскілко утворили окрему групу, заперечували О. Макаренкові право виступати іменем партії і домагалися прийняти їх до складу Всеукраїнської Національної Ради, але безуспішно («Воля», 1921, том II. ч. 2, стор. 94–95).
Всеукраїнська Національна Рада, як відомо, утворилася у Відні в 1920 році з представників правих партій Наддніпрянщини і Галичини і заняла опозиційне становище супроти Директорії УНР, а особливо супроти С. Петлюри, головно в зв'язку з заявою про «незаінтересованість» уряду Директорії в справах Галичини.
Українські соц. — сам. користалися у Всеукраїнській Національній Раді чималим впливом, так що на пропозицію О. Макаренка на переговори в Париж Рада вислала от. Грекова (кол. Начального Вождя Галицької Армії) і Кривецького (керівника міністерства фінансів в уряді Остапенка), обидва — члени партії соц. — сам.
В тій же «Волі» (1921, квітень, стор. 149) надруковано цікавий документ, що стосується політики українських соц. — сам.: «Деклярація» представників «українських партій і організацій» (яких?), де після різкого виступу проти «Уряду Отамана Петлюри» (точка 1 та 2) та вислову симпатії до польської держави (т. 4, 5, 6) деклярується: «з огляду на те, що справа Східньої Галичини є внутрішньою справою польської Республіки, Національний Український Уряд визнає в цьому питанню своє повне незаінтересування» (т. 7).
Цю «Деклярацію» підписали 4. 3. 1921 ген. Греків, Опанас Андрієвський, О. Макаренко. Чи не з цією декляраціею мали їхати до Парижу Греків і Кривецький? Після опубліковання цієї деклярації галичани виступили з Всеукраїнської Нац. Ради і сама Рада припинила існування.
Цією ганебною подією закінчується чинність партії соціялістів-самостійників; потім про неї вже не чути. Не чути і про її видних членів, як от О. Макаренко, Симонів (держ. контрольор в уряді Чеховського), І. Липа (міністр віросповідань в уряді Остапенка), ні про от. Грекова. Не виявили вони себе ні на політичному, ні на громадському, ні на культурному полі.
Кривецький провадив їдальню в Ужгороді, О. Андрієвський був професором Укр. Вільного Університету в Празі, але мусів виступити з нього після несмачного конфлікту.
На спільному засіданні Правничого факультету Укр. Вільн. Університету й Правничого Товариства в Празі (р. 1934) кол. член Директорії проф. Оп. Андрієвський признався, що він тоді із Станиславова дав був наказ от. Оскілкові розстріляти всіх міністрів.
Оскілко і Мацюк, як відомо, закінчили свою «політичну» діяльність на Волині, де, як кажуть, виконували якісь доручення поляків. Оскілка хтось застрілив, як дехто каже, з заздрощів, а як інші кажуть, — за його працю для поляків. Безславний кінець!
В. Кедровський у своїх спогадах («Свобода», серпень 1929 р.) згадує, що Волинську Групу (давня Північна) пізніше «здеморалізував перехід 70-ти старшин і одного команданта дивізії до армії Денікіна». Це, мабуть, були старшини набрані Агапієвим; але треба сказати, що наші праві партії в своїй політиці все були сторонниками зближення з Денікіним.
Цей факт доказує, що замах Оскілка, як би він був вдався, міг би був привести до повної ліквідації збройної боротьби за українську державність.
ХТО БУВ П. БОЛБОЧАН?
Після невдалої спроби от. Оскілка зробити переворот його однодумці, що перебували в Галичині, вели аґітацію проти Уряду і підготовляли нову авантюру з метою поставити Головним Отаманом замість С. Петлюри полк. П. Болбочана. В той час з Румунії прибували частини Запорізького Корпусу, що перейшов був туди з Херсонщини, і прихильники Болбочана вели аґітацію за те, щоб вояки Запорізького Корпусу поставили Урядові вимогу призначити комендантом корпусу П. Болбочана. Одначе ця агітація не мала жадного успіху, бо і старшини і козаки корпусу виявили досить свідомості і дисциплінованості і заявили, що це — справа Уряду призначити того чи іншого команданта.
Хто ж був П. Болбочан?
Коли весною 1918 року німецька армія вступила на Україну і Центральна Рада повернулася з Житомиру до Києва, то разом з німецькими частинами, здебільшого поперед них, йшли частини українські, що були сформовані Центр. Радою. Найбільшою частиною була так звана бриґада Натієва; начальником її був грузин Натієв, а начальником його штабу — П. Болбочан.
Большевицьке військо відступало майже без бою. Дуже прихильний до Болбочана С. Шемет признає, що від Київа до Ромодану боїв не було. Як він пише, з Київа до Полтави серйозний бій був за вузлову залізничну станцію Ромодан. Боєві операції тяглися тут цілий тиждень з 14 до 21 березня (н. е.). В останній день приймала участь і німецька артилерія (С. Щемет: «Полковник Петро Болбочан», «Хліборобська Україна» 1922-23, кн. 4, ст. 205). Очевидно, німецька артилерія і рішила бій. Опріч того, як відомо, німецьке військо обійшло большевиків з півночі, наступаючи з Лохвиці на Гадяч. Це й примусило большевиків залишити ст. Ромодан. Полтава була занята 30 березня (н. с.) українською бриґадою разом з німецькою кінною дивізією.
Соціялісти-самостійники та представники інших правих партій робили з того велику рекляму для Болбочана, називаючи його геніяльним стратегом, хоч, як бачимо, він до цього часу ще нічим не визначився.
Я був в той час на селі і чув, як селяни сприймали ці події: «Йдуть німці, а поперед них — петлюрівські гайдамаки». "Отже, про Болбочана або Натієва і не згадувалося, а українське військо вважалося петлюрівськими гайдамаками; хоч Петлюра в той час стояв на чолі лише невеликого Гайдамацького загону, але зате активність цього загону, а тому й популярність С. Петлюри, була дуже велика. Праві партії якраз тому й висовували Болбочана, щоб зменшити популярність С. Петлюри.
В 1918 р., після "гетьманського перевороту, П. Болбочан заявив себе льояльним до гетьмана, був підвищений у полковники і командував 2-м Запорізьким полком.
В кінці 1918 року, коли Директорія розпочала повстання проти гетьмана, Болбочан став на бік Директорії і був призначений головним командантом на Лівобережній Україні. (Р. С: «Осінь 1918 р. на Харківщині», «Літопис Червоної Калини», 1930, III, ст. 9).
Коли гетьман зрікся влади і війська Директорії вступили до Київа, большевики зараз же розпочали військові операції проти України, і Болбочан почав одержувати значні поповнення для своєї армії, щоб міг дати одсіч большевицькому війську, що наступало з Курщини. Військовим міністром був тоді соц. — сам. от. Греків, а поповненням військових частин завідував от. Шаповал; вони обидва виявили велику увагу до Болбочана, надсилаючи йому особливо багато вояків, т. щ. Болбочан опинився на чолі великої армії, яку обчислювали на 200.000 вояків.
Проте рішучих боїв з большевиками не було, і Болбочан, не зробивши спроби спинити большевиків, відступив від Білгорода на Харків, і навіть Харків був залишений без бою 7 січня 1919 року; большевицьке військо вступило до Харкова аж на 3-ій день після залишення його українцями; при цім частина нашої армії відійшла в напрямку на Полтаву, а частина — чомусь на Лозову-Славянськ.