— Мабуть, ми ходили до різних шкіл. Я вчив англійську як першу іноземну, а користі з того — нуль. А що в нас із мотивом?
— Варіантів купа: гроші, заздрість, професійне суперництво. Знову-таки, ця родина важить понад десять мільярдів доларів. Після смерті батьків брат із сестрою керують групою залізною рукою.
— Хто спадкоємець?
— Поки що нічого не відомо, але, схоже, джек-пот зірве Лаура, сестра.
— Скільки їй років?
— Тридцять два.
— Її допитали?
— У неї є алібі на ніч із суботи на неділю. Вона спала з одним чуваком із компанії. Хай там як, Юрґен із Лаурою були нерозлучні. Ми скоро маємо з нею зустрітися. Тоді й побачимо.
— Хто є ще?
— Компанії-конкуренти, інші родичі, акціонери… VG — це ціла галактика, а зацікавлених у цій смерті — легіон.
Обезголовлена жертва посеред лісу, викрадені нутрощі й геніталії: почерк злочинця не особливо клеїться зі стерильним світом індустріальних конфліктів та фінансових інтересів.
— Це ще не вся екзотика, — повела далі Івана. — Панок був повернутий на садо-мазо. Їздив до спеціалізованих клубів у Штутґарт і запрошував різних профі до Фрайбурґа.
— Сумніваюся, що йому відрізали голову за те, що полюбляв, аби його ляскали по дупці. Ми з тобою знаємо це середовище. Це дитячі забавки з пісюнцями.
Він одразу ж пошкодував про цей поблажливий тон. По-перше, кожен сам вільний обирати, як удовольнити свою хіть. А головне, нащо зневажати те, у чому немає справжнього насильства? Садо-мазо — це ніби омаж, що його віддають реальній злочинності з сумішшю зачарування й захвату, яка отруює наше суспільство.
— Я не згодна, — відповіла Івана. — Юрґен міг натрапити не на ту людину. До того ж саме в такі моменти він був найбільш вразливим…
Такий сценарій, хоч і ймовірний, не давав відповіді на головне запитання: чому в лісі? Ніби підводячи їх до відповіді, з дороги відкрився краєвид Шварцвальду, гірського масиву, повністю вкритого іскристою шубкою, відтінок якої, кажуть, наближається до чорного, принаймні на великій відстані.
Цієї миті, під яскравим пообіднім сонцем, ця нескінченна гряда пагорбів, долин, синусоїд, що нагадувала море, була таки зелена. Саме в ній вони збиралися загубитися. У цьому гігантському лабіринті доріжок і стежин, захоронених під виструнченими деревами, де ховається хижак.
— Які ще версії?
— Політичне вбивство, — пробурмотіла Івана.
Ньєман одразу ж зрозумів, що цей мотив серед її фаворитів.
— Він займався політикою?
— Ні. Але був великим мисливцем, як і всі його родичі.
— І що?
— Ґаєрсберґи володіють тисячами гектарів лісу, призначеними виключно для цієї розваги. Вони викупили землі, провели законодавчі акти, заборонили сільське господарство на цій території, і все це лише для того, аби мати більший ігровий майданчик.
— Ти ж щойно сказала, що їм доводилося їздити на полювання до Франції.
— Цькування заборонено, але Ґаєрсберґи практикують і всі інші види теж: облави, полювання в засідці…
— Правильно казати «із засідки».
— Я на цьому не розуміюся, — відказала Івана з сумішшю відрази й гордості. — Хай там як, а Юрґен уособлював собою грізного мисливця, яким рухає лише жага крові.
— То його прикінчили активісти, що виступають проти полювання, чи розлючені аграрії?
Вона всміхнулася з таким виглядом, ніби щось знала, але приховувала. Ньєман обожнював, коли вона ось так пустотливо поглядала з-за комірця.
— У цій місцевості досить запеклий активістський рух.
— Але щоб відрізати йому голову…
— Можливо, вони хотіли, щоб його смерть була схожою на вбивство дичини, щоб слугувала прикладом.
Ньєман вирішив повернутися до старих добрих основ:
— А божевільний убивця? Такий, що вбиває незнайомців, і лише через своє безумство? Він міг би випадково натрапити на Юрґена…
— Жандарми перелопатили всі дані, і в Ельзасі, і в Баден-Вюртемберґу. Жодних подібних убивств, жодних психів-утікачів. Якщо наш убивця психопат, це його перший раз. Але є одна деталь на користь цієї гіпотези.
— Яка?
— Повня. Коли мільярдеру розпанахали черево, місяць був уповні.
Звична її фігня. Кров, безумство, загадки… По його спині пробігли мурашки, через що він аж затрусився. Після того, як Ньєман пережив смерть, йому постійно було холодно, ніби життєві функції його організму так і не відновилися.
— А що сказали родичі?
— Німецькі фліки ледве наважилися їх допитати. Це ще одна причина, чому нас відправляють туди: нам буде легше взятися за їхній клан. Зараз поверніть праворуч.
— Куди саме ми їдемо?
— Зустрітися з лікарем, який стежив за розтином.
— «Стежив»? Що ти маєш на увазі?
— Ґаєрсберґи вимагали, щоб на розтині був присутній їхній сімейний лікар.
— Що це за дурниці?
— Особливий захід. Шенген поширюється і на трупи теж, а в Ґаєрсберґів довгі руки. Тепер ліворуч.
Ньєман повернув кермо, і вони опинилися на кам’янистій ґрунтовій дорозі, що тонула в глибокій тіні. Буро-зелені дерева спліталися кронами і ніби підсаджували одне одного, щоб дістатися неба.
— Не розумію. Ми не до лікарні їдемо?
— Нам прямо.
4
Раптом дорога різко повернула вбік, а внизу показалося озеро — величезне дзеркало, що виблискувало на сонці. Береги ховалися під бахромою чорних сосен. Поверхня води, колір якої коливався між відтінками сталі й шиферу, нагадувала тверду, стиснуту, непроникну масу.
— Озеро Тітізе, — оголосила Івана, горда справленим ефектом.
Ньєман помітив шале, що поначіплялися на схили пагорбів довкола водної гладі. Дерев’яні хати, новесенькі, але дуже древні на вигляд, створювали враження затишного світу, де час зупинився. Чудова картинка для обгорток шоколадних плиток.
Він знову поглянув на гладеньку, ніби хромовану, поверхню озера. Вона була схожа на кар’єр, де видобувають якусь особливу руду, ту, з якої були відлиті бомби Люфтваффе.
Дорога ще раз повернула, й озеро зникло. І знову хвойний тунель… Ньєман не дуже добре розумів, куди вони їдуть.
— Філіпп Шюллер, — пояснила Івана, — мешкає у комуні, у центрі, що підпорядковується товариству Макса Планка — це аналог нашого Національного центру наукових досліджень. Ці вчені живуть у практично самодостатній спільноті. Їхні лабораторії працюють на сонячній енергії, вони вирощують власні городи й самі виробляють мило.
— Клас.
Ньєман не міг утриматися від глузливого тону, коли мова заходила про екологію та її захисників. Утім, він знав, що ці активісти мали рацію в тому, що стосується майбутнього.
Ніби на підтвердження цієї думки, із краєвиду зникли будь-які ознаки цивілізації: ані найменшого стовпа, ані найменшої рукотворної споруди. Тепер усюди панувала природа, наче з висоти своєї крижаної байдужості.
Ґрунтова дорога пішла вниз у напрямку невеличкого видолинка, де гніздилася купка ферм, яку оточував порослий диким виноградом мур.
— Ти точно не помилилася адресою? — запитав він, усе більше розгублюючись. — Вони тут козиний сир виробляють чи що?
— Не треба сарказму, Ньємане. Ці чуваки — люди з майбутнього.
— Дивись, — зауважив він, — нас навіть вийшов зустріти один із семи гномів.
Чоловік і справді мав бороду, як у гнома, і черевце, але що ближче він підходив, то чіткіше було видно, що він нормального людського зросту. Круглі окуляри, палиця в руці, радісний вираз на червоному обличчі — він і справді міг би належати до банди Білосніжки — напів-Розумник, напів-Веселун.
— Пригальмуйте, — сказала Івана. — Це, мабуть, Шюллер. Я попереджала його про наш приїзд.
Ньєман послухався і зупинився, порівнявшись із господарем, який чекав на них перед брамою муру.
— Перепрошую, — сказав він, нахилившись до водійського вікна, — але на території хутора автівки заборонені.
Він говорив ідеальною французькою, щонайбільше — з легким німецьким чи ельзаським акцентом.
— Це заповідна зона, — додав він, а тоді, киваючи на квадратну, вкриту глиною ділянку землі, мовив: — Ось парковка.