Дух і літера. Дух він уловив. Родина психів, яким вистачає жорстокості вводити до своїх рядів бідного хлопчака, давати йому скуштувати розкошів, комфорту першокласної освіти, створює ілюзію великої долі лише для того, аби принести його в жертву після досягнення тридцятиріччя.
Залишалася літера.
Він хотів знати, як працювала ця жахлива система. За це запитання Лаура обдарувала його ще однією посмішкою. Врешті-решт, їй, мабуть, нечасто випадала нагода виговоритись.
— Кожна пара батьків бере дбайливо підібрану прийомну дитину.
— Оглядаєте їй зуби?
Графиня, здавалося, не оцінила Ньєманів гумор.
— Вистачає медкартки. І мінімальних відомостей про походження.
Вірш Альфреда де Віньї на могилі Юрґена набував сенсу: «Злигоднів не цурайсь, твердий будь, наче з криці, / З недолею змагайсь, як вся рідня моя, / Страждай без скарг, борись і мовчки вмри, як я».
Ішлося саме про це: дитина-вовк. Дитина-здобич. Ньєман думав про всі ті роки, що Лаура провела поруч із Юрґеном. Постійно прикидаючись. Усе це задля того, щоб однієї ночі, голий, самотній, у глибині лісу він поплатився за своє низьке походження.
— Ти завжди казала нам, що ви з Юрґеном були як двійнята.
— Це правда.
— Ти вбила людину, яку любила найбільше в житті?
— Це додаткове випробування. Закон є закон. Пірш ніяк не пов’язаний зі світом сентиментів.
А він іще кохався з цією біснуватою… Ньєман більше не тремтів. У тихому снуванні бджіл і пташок він перетворювався на айсберг, покриваючись липким потом і стискаючи зуби від страху.
— Наша родина любить ризик, кров, бій. Ґаєрсберґи не мають нічого спільного з цією дегенеративною епохою, у якій люди вважають себе екологічно свідомими, бо перероблюють сміття, і переконані, що підготовлюють собі майбутнє, думаючи про пенсію. Наш клан завжди слідував справжнім приписам природи — законам смерті й виживання. Гроші — це ніщо. Наша промислова група, інженерна діяльність, наша роль у політиці нічого не важить. Ми не належимо до вашого нікчемного світу.
Ньєман подумав про портрети Лауриних предків. Вона б не виділялася серед цієї галереї монстрів.
— Це тому твоя мати наклала на себе руки? — раптом запитав він.
Графиня опустила рушницю, перекинула ремінець на плече і націлила «Ґлок» на його власника — вона знала, що пістолет заряджений.
— Ця дурепа не мала довідатись, але вона підслухала розмову між Францом і Фердинандом. Вона не змогла знести жорсткого закону нашого клану. Вона не була з Ґаєрсберґів. Просто чужинка. Ліс змітає такі примітивні створіння.
Із такою епітафією Сабіна фон Ґаєрсберґ могла спокійно залишитися у вічності.
— Герберт фон Ґаєрсберґ у 1988 році. Дітріх фон Ґаєрсберґ у 1966-му. Гельмут у 1943-му. Томас у 1944-му. Ріхард у 1916-му… Усіх цих чоловіків убили їхні брати?
— Не брати, а суперники.
— І прийомні… ніколи не вигравали?
— Ніколи, — відповіла вона з тріумфальною усмішкою. — Це доказ нашої абсолютної вищості. Ґаєрсберґи — мисливці. Мабуть, найкращі в світі. Навіть коли ми навчаємо, виховуємо, тренуємо своїх суперників, вони нічого не можуть проти нас вдіяти. Це непереборний доказ того, що вроджене ніколи не можна замінити набутим. Кров — це все, а освіта — лише благенька надія для плебсу.
Ньєман відчував, яким п’янким був цей прекрасний ранок. Чи можливо, щоб такий рай породив таке пекло? Чи радше щоб такий рай створив Ґаєрсберґів, як природа створює рак і найгірші інфекції?
Він зосередився. Він хотів фактів. Усіх фактів. Щоб скласти протокол, нехай і посмертний.
— Як саме ви організовували ці полювання?
— Ми слухаємось арбітра, члена сім’ї, який має вирішити, коли відбудеться пірш.
— Франц?
Вона відповіла на цей очевидний здогад посмішкою, що нагадувала наманікюрений пальчик, який гладить гострий край леза бритви.
— Усі ці роки він дбайливо підготовлював ліс і забезпечував безперервний нагляд за територією, аби на ній можна було провести пірш так само, як і кілька століть тому.
— Це він обрав дату?
— Рік, пору року — так. Але не точний день. Нам потрібно, щоб місяць був уповні. На жаль, повня припала на цей довбаний вікенд полювання з собаками.
Ця надто помітна дата нагадала Ньєманові інше вбивство, що сталося ніби в тіні першого:
— Макса вбив Удо?
— Треба було покінчити з цим.
— Він не скористався повнею.
— Гілка моїх кузенів нижча від моєї. Їхній ритуал гнучкіший.
— Ну так, другорядна смерть…
Лаура погралася пістолетом у руці. Її вказівний палець тремтів на гачку. Дарма Ньєман вдався до саркастичного тону: графиня втрачала терпіння.
— А Чорні мисливці? — одразу ж продовжив він. — Яка їхня роль?
— Мій прадід не переховував Оскара Дірлеванґера, але деякі його лейтенанти справді втекли на наші землі. Родині потрібні були надійні люди, які охороняли б наші ліси від будь-яких зайд. Ми відтворили систему Чорних мисливців. Вони ідеально пасували до того, аби захищати наш світ і допомагати нам підтримувати власні традиції.
— Були й інші історії на кшталт лінчування маленької ромки?
— Звичайно. Але нам вдалося їх приховати. Наші бригади — негідники, неконтрольовані хижаки, садисти, але вони нам потрібні.
— Вони брали участь у твоєму пірші?
— Викрали Юрґена в суботу ввечері й висадили його в лісі.
— Голого?
— Ні, не голого. Але без телефона чи будь-якого іншого засобу зв’язку.
— Неозброєного?
Лаура засунула ліву руку у внутрішню кишеню куртки й витягла звідти предмет, який він одразу ж упізнав: фінський пуукко, традиційний мисливський ніж із березовим руків’ям.
— У нього був такий самий, — прокоментувала вона. — Це подарунок батька на наші десять років. Наш пірш — найсправедливіше полювання в історії.
— От тільки Юрґен грав роль жертви.
— Юрґен одразу ж перетворився на мисливця. Його так виховали.
Лаура досі стояла поза зоною досяжності. Дістати її врукопашну було нереально. Про спробу втечі теж можна забути. Інших ідей Ньєман не мав. Заговорити її ще трохи, потягнути час…
— Ви не слідуєте основоположному правилу піршу, — заперечив він, — тому, що стосується правильної кулі.
— Надто легко. Те, що славетно у сутичці з твариною, перестає таким бути стосовно людини. Наше полювання повинно закінчитися двобоєм із холодною зброєю. До того ж, якби ви знайшли в тілі Юрґена кулю — особливо з моїх, — флікам знадобилося б лише кілька годин, щоб знайти вбивцю.
— Ти вчинила не надто обачно. Досі Ґаєрсберґи завжди дбали про те, аби сховати тіла. Чому не зробила так цього разу?
— Гріх гордині. Я хотіла, аби всі помилувалися моєю перемогою. Якби справу розслідували тільки німецькі фліки, то за таких умов, без жодних слідів чи зачіпок, її швидко закрили б.
Вона сховала ніж і обома руками вчепилася в «Ґлок».
— Ну, все, Ньємане, — сказала вона і злегка натиснула на спусковий гачок, деактивуючи таким чином запобіжні засоби австрійської пушки. — Думаю, ти дізнався достатньо.
Ньємана здивувала простота цього моменту. Він, вона, легкий вітерець, бархатисті промені сонця, схожі на пушок персика, і… смерть на кінчику сталевого дула. Найгрізніший флік Парижа мав померти, як фазан, одного чудового осіннього ранку.
— Шюллер — це твоїх рук справа? — спробував він іще раз, аби виграти кілька секунд.
Графиня завагалася. Вона відпустила гачок, і запобіжники знову стали на місце.
— Шюллер був кмітливішим за вас усіх, — видихнула вона. — Він зумів скласти два і два.
— Тобто?
— Коли він дізнався, що Юрґен прийомний, то зрозумів, що його смерть пов’язана з його походженням. Він також пригадав старовинну легенду нашого регіону про благородну родину, яка всиновляє дитину і позбавляється її, коли та починає вимагати спадку. Родина влаштовує облаву, у якій зайда стає здобиччю… Не так і далеко від нашої історії.