— Він зателефонував тобі?
— Ти й сам це добре знаєш. Хотів поговорити зі мною, поставити мене перед цим збігом фактів. Я поїхала до нього і вбила його. Очевидна помилка, але часу було мало.
Ньєман відчував лише одну втіху, і то слабку: тепер частини пазлу ідеально сходились.
— Лауро, — спробував він переконати її, — не додавай до цього жахіття ще й убивство фліка. У тебе немає жодних шансів викрутитись. Ми знаємо забагато, ми…
— Ворухнешся — я вистрелю.
Це говорила не Лаура, і Ньєман буквально відчув, як розтає від вдячності, коли побачив, як понад заростями ліщини (або чимось схожим на неї: ліщина — чарівне дерево) вимальовується постать Івани: вохряна куртка, руде волосся, руки зчеплені на «Зіґ Зауері».
Його слов’яночка. Його білочка. Вочевидь, вона не послухалася Ньєманових наказів, але цьому він міг тільки радіти.
— Кидай зброю і руки за голову! — живо крикнула Івана, роздираючи лісову тишу погожого ранку.
Ньєман одразу ж подумав про інших мисливців, але далекий гуркіт вертольота повідомив йому ще дещо: Івана знайшла мережу раніше, ніж очікувалося…
Наступної миті флік глянув на Лауру, яка не поворухнулась. Вона все ще могла натиснути на гачок і застрелити хоча б його…
Однак вона опустила руку зі зброєю, і її обличчя потьмяніло, ніби промокальний папір, що всотав чорнильну пляму. Графиня зазнала поразки, тут не було жодних сумнівів. Вона глибоко вдихнула лісового повітря і закинула голову назад.
Від цього у Ньємана перехопило подих. Ця постать, звернена до сонця, зразкова краса під кришталево-чорною гривою, сяяла несамовитою вродою, зрошеною шаленством та гординею.
Тоді вона непомітно підморгнула йому, як на першій їхній зустрічі. Ця фішка не в’язалася з її царственою вишуканістю, але вона могла собі її дозволити.
Взагалі, Лаура фон Ґаєрсберґ могла дозволити собі все.
Наприклад, приставити дуло 45-го до власного підборіддя й вистрелити.
64
Лауру фон Ґаєрсберґ поховали дуже скромно.
На похороні були присутні лише кілька родичів (серед яких і старий Франц), жменька акціонерів, а також батальйон німецьких фліків, аби ніхто не забув про обставини. Однак представники ЗМІ були персонами нон ґрата.
Щойно графиню поховали, усі зникли — граф мусив рятувати власний зад, інші родичі не надто пишалися останніми подіями, а акціонери мали терміново відбудовувати свою обезголовлену групу.
Правду не було розголошено публічно. Ні місцеві фліки, ні офіцери зі штутґартського карного розшуку не висунули Лаурі фон Ґаєрсберґ офіційних обвинувачень у вбивстві Юрґена, а французькі детективи подали рапорти по той бік кордону.
Офіційна версія в Німеччині полягала в тому, що Лаура покінчила життя самогубством у лісі, що могло зійти за зізнання чи, навпаки, за вчинок чистого розпачу через загибель брата — або ж і за те, і за те.
Та й потім, усе, що було в Ньємана та Івани — це усне зізнання померлої, тобто нічогісінько. До того ж чоловік, із яким Лаура нібито провела ніч, коли сталося вбивство, комерційний директор на ім’я Штефан Ґрібе, із невідомих причин відмовлявся переглянути свої свідчення. Перед законом Лаура була очищена від будь-яких підозр.
Натомість Удо арештували за вбивство Макса. Жодного жалю до тих, хто вижив. Його мотив не було з’ясовано остаточно — боротьба за владу, убивство через ревнощі, — але ЗМІ, яких досі стримував страх перед суверенами, пустилися берега, віднині описуючи Ґаєрсберґів як банду вироджених нащадків.
Навіть фліки до кінця не прояснили справжній мотив убивств. Цей сімейний пакт, згідно з яким спадок розігрувався на звичайному полюванні, згадувався лише в рапорті Ньємана та Івани, і ніхто не став про це розводитись. Занадто божевільна ідея, занадто далека від реального світу звичайних людей, які люблять своїх дітей, а полюють на тварин.
Убивство Філіппа Шюллера більше вписувалося в норму: Лаура вбила його, аби ніхто не дізнався, що Юрґен прийомний. Насправді цей мотив також здавався неправдоподібним: жертва не була справжнім фон Ґаєрсберґом, то й що? Таке відкриття не було варте вбивства, хай навіть стало б відомо, що родина підробила видане мерією Фрайбурґа-ім-Брайсґау свідоцтво про народження Юрґена, у якому він був записаний Ґаєрсберґом.
Старого Франца арештували, але відразу відпустили. По-перше, тому, що в нього були найкращі адвокати в Баден-Вюртемберзі. По-друге, тому, що обвинувачення проти нього були неконкретні. Детективи не мали жодного доказу, що саме він керував лісовими дуелями. Що ж до зондербригади, старий не міг відповідати за вчинки лісників і мисливців «Шварцес Блут».
Злочинців засудили, але за незначні правопорушення: спроба залякування французьких поліцейських, розведення забороненої породи собак, утеча з місця аварії в лісі… Там і не пахло обвинуваченнями, про які мріяли Ньєман з Іваною: допомога у вбивствах на «полюваннях», жертвами яких стали Юрґен і Макс, спроба вбивства фліків, напад на неповнолітню ромку…
«Забий», — просто сказав Ньєман своїй напарниці. Попри враження, яке могла створити його затятість у розслідуванні, він не вірив у правосуддя. І ще менше вірив у правду. Важила лише провина, і він був готовий на все, аби витягти її на світ Божий. Але після цього — зізнання, адвокати, судді, вироки… Тут він умивав руки, адже взагалі зневажав людство. Отже, жодна людина не могла чинити неупереджене правосуддя. «Правди не існує, — наполягав він на своїх заняттях у школі поліції, — є тільки правдоподібна брехня».
І все одно це розслідування добряче підкосило Ньємана. Подобалася йому вбивця, Лаура, чи ні, неважливо. Проблема була в тому, що він дуже сильно помилився. Мабуть, іще ніколи він не був настільки далекий від правди. Чи то засліплений вродою графині, чи то переможений на полі, яке, як йому здавалося, він так добре знав, — на ниві зла, — він ні про що не здогадався. Це було рівняння майже абсолютної жорстокості, яке розташовувалося на трохи зависокому для нього щаблі.
Усе, що він виніс із цієї історії, — це ще один мрець, його дев’ятий. Безперечно, це був законний самозахист, але легкість, із якою лезо зайшло в горло мисливця, становила спогад, що його він не міг позбутися.
Упродовж трьох днів він не розтуляв рота, а Івана облишила його марніти просто на очах. У неї були нагальніші обов’язки: завершити протоколи розслідування і підсумувати всю справу.
Як не дивно, вона ставилася до цієї історії спокійніше за Ньємана. Івана бачила в житті набагато менше звірств, ніж він, але її вроджена ненависть до привілейованих прошарків суспільства та природний бунт проти ідей генетичної вищості, соціального домінування й очищення крові давали їй змогу легше прийняти систему Ґаєрсберґів.
Але й вона ні про що не здогадалася. Вона лише сприймала навколишнє насильство — калічення жертв, пальці, затиснуті в стартері мотоцикла, мертве тіло Шюллера серед пробірок — і намагалася виконати свою роботу. Її фантазія ніколи не могла б зайти далі за уяву самих Ґаєрсберґів.
Фліки мали можливість скласти рапорти у Франції, але Івана захотіла затриматись під приводом необхідності узгодити все з німецькою поліцією й подати повний звіт, що було правдою лише наполовину.
Насправді в неї була абсолютно інша причина: вона щодня навідувала свого героя в Університетсклінікумі (Університетській лікарні Фрайбурґа-ім-Брайсґау). Пораненого героя, який навіть у піжамі змушував її серце тьохкати.
65
Кляйнерт відбувся досить-таки легко. Рентген показав черепно-мозкову травму, але без гематоми, три зламані ребра, тріщину в ключиці та зміщення плечової кістки, усе з правого боку. Утім, ребра обернулися проти свого власника і, мов ножі для риби, порізали йому м’язи, тканини і навіть внутрішні органи — Івана не все зрозуміла: головлікар розмовляв англійською з таким акцентом, ніби клацав підборами на кожному приголосному.
Що ж до найприголомшливіших ран, порізів на очах, вони виявилися несерйозними. Лікарям довелося витягувати з його повік крихітні скельця, і ця робота, що вимагала великого терпіння, закінчилася двома щільними пов’язками, як у сліпого з фільмів про війну.