Коли Івана навідувалася до німця, він слухав її, але бачити через пов’язки не міг. Суцільна романтика. От тільки Івані доводилося підкорятися розкладу відвідувань його жінки і двох дітлахів, зносячи звичні приниження таємної коханки. «Так тобі й треба», — думала вона. Їй не лише доводилося поступатись місцем законній дружині, а й миритися з цією зразковою, гідною матір’ю, яка виховувала його дітей і зуміла втримати їхнього батька поруч. Усе, чого сама Івана зробити не змогла…
Коротше кажучи, вона приходила до свого Кляйнерта за спиною його дружини і за спиною Ньємана, як викурюють косячок у тамбурі. Після цих візитів вона виходила з лікарні злегка під кайфом, тримаючись за стінку і чіпляючись за свої мрії, що були схожі на глухий кут і мали завершитися після штампу на рапорті та міцного рукостискання з зеленими кепі.
Останньої ночі розслідування, повертаючись із замку Франца, вони кохалися — насправді не до кінця, але були на пів шляху. Лише у фільмах коханці кінчають із першого разу в тачках із запітнілими вікнами. І все одно Івана отримала величезне задоволення — душевне. Усе мати неможливо, думала вона, тож скористайся цим на повну. Відсутність надії — це найвища перемога надії, щоб ніколи не розчаровуватися ні в житті, ні в людях.
Але сьогодні обстановка була інакша. До останнього її візиту приєднався Ньєман, і тут уже не йшлося про романтичну пригоду. Вони прийшли попрощатися з колегою, от і все.
66
На них чекав сюрприз: на Кляйнертові вже не було пов’язок і навіть окулярів. Івані здалося, ніби він цілковито змінився. У його очах ніби зосередилися всі ознаки втоми та посттравматичного стресу. Схудлий, виснажений, німецький флік був схожий на маску. Його довге волосся, що спадало з високого чола, і приклеєна до лиця борідка тепер видавалися штучними.
Побачивши вираз обличчя своїх відвідувачів, Кляйнерт поспішив оголосити:
— Лікарі кажуть, мене можуть виписати за тиждень.
— Супер, — сказав Ньєман повним завзяття тоном. — Сьогодні ми повертаємось до Франції.
— Склали всі рапорти?
Флік зморщився, тоді всміхнувся, трохи з запізненням зрозумівши цю шпильку.
— Не кепкуйте, Кляйнерте.
Івана трималася трохи поодаль зі схрещеними на грудях руками, стоячи на одній нозі, ніби чапля на болоті.
Кляйнерт простягнув руку до тумбочки і схопив старомодну папку з картонною обкладинкою та стосом роздруківок.
— У мене є для вас новини, — сказав він, розгортаючи підшивку і сідаючи на ліжку пряміше. — Ульріх Таффертсгофер, генетик з інституту Макса Планка, продовжив дослідження.
— Яке дослідження?
— ДНК Ґаєрсберґів. Він порівняв інші зразки і виявив приголомшливий факт: каріотип Юрґена має багато спільного з генетичним фондом роду.
— Не може бути, Юрґен був прийомним.
— Так усі подумали, бо його ДНК відрізнялася від Лауриної, але все навпаки.
— Це Лауру вдочерили? — запитала Івана, якій перехопило подих.
— Саме так. Таффертсгофер упевнений: Юрґен належав до клану.
— А Макс?
— Він прийомний, тут жодних сумнівів. Рідними дітьми були Юрґен та Удо.
Ньєман нервово тарабанив пальцями по бильцю ліжка.
— Лаура була впевнена, що вона з Ґаєрсберґів…
— Мабуть, їх обох переконували, що це вони — кровні нащадки, аби більше мотивувати.
Івана уявляла собі цю абсолютно збочену систему, яка полягала в тому, щоб нацьковувати дітей — чи радше підлітків — одне на одного, аби пізніше звести в двобої. Ці дітлахи любили одне одного, підтримували одне одного перед авторитарністю батька та жорстоким вихованням, але вища справа їх розділила.
Розмірковувала вона й над іншим аспектом цієї історії: цього разу виграла чужа дитина. Кров скромного походження здобула імперію Ґаєрсберґів, ніби її зненацька повернули народу. Попри все, ця ідея їй подобалася, і не в останню чергу тому, що зайда, який зрештою став переможцем, — жінка.
Кляйнерт продовжував свою розповідь усе більш захопленим голосом. Івана зважувала, наскільки це розслідування знищило його ілюзії, але розвинуло його як фліка. Він вийшов із нього кращим, сильнішим, і це підтверджувало глибинне переконання Івани: усіляка мерзота — добриво для фліків.
Невдовзі в лікарняній палаті запанувала тиша. Ньєман повернувся до вікна і кілька секунд розглядав краєвид. Івана точно знала, про що він думає чи принаймні що відчуває: йому не терпілося піти з цієї задушливої палати, покинути цю атмосферу одужання, дуже добре знайому флікові з часів Ґернона.
Івана очікувала, що він попрямує до дверей, буркнувши «до побачення» собі під ніс, але коли Ньєман обернувся, на його обличчі сяяла усмішка.
Він підійшов до Кляйнерта і схопив його за праву руку — під білою шкірою німця виднілися вени й сухожилля.
— Бувайте, Кляйнерте. Мені складно це казати, але мушу визнати, що ви класний флік.
Німець усміхнувся на видиху, ніби випустив мильну бульбашку.
— Можна мені Івану на пару слів?
Велет в окулярах, здавалося, усе зрозумів, але з його обличчя не зійшов доброзичливий вираз. Не було більше жодної потреби грати в охоронця-мачо.
— Даю вам попрощатися.
Опинившись наодинці з Кляйнертом, Івана усвідомила, що її голова геть порожня. На язику не крутилося ні найменшої фрази, ані найменшого слівця. Вона дивилася на свого поліцая і вже сприймала його як спогад. Німець, здавалося, уловив її настрій — можливо, його самого охопили такі самі почуття.
— Не думаю, що ми знову побачимося, — сказав він.
Івана сіла на край ліжка і взяла його за руку — суху й легку, ніби шматок крейди. Німець не ворушився, задовольняючись легкою усмішкою.
Вона ніяк не могла вимовити хоч слово. Треба було написати промову.
— Ми — ніби вцілілі в катастрофі, — допоміг він їй. — Наші життя врятовано, але смерть виграла.
«Ну от, нá тобі», — подумала вона, аби розвіяти серйозність ситуації. А проте вона не могла б сказати краще чи гірше. Івана нахилилася й поцілувала його в лоб, як цілують дитину, і, ніби щоб поглибити враження, ніжно скуйовдила йому волосся.
«От і докотилися, старенька, — знову подумала вона. — Твій син — дорослий чоловік, а ти ставишся до чоловіків, як до дітей…»
Івана нагородила Кляйнерта останньою усмішкою і пішла. Поки вона дійшла до дверей, її ніжність перетворилася на лють, приязність — на ненависть. Вона думала про Кляйнертову дружину, дітей, його спокійне сімейне життя, і їй захотілося виблювати від такої посередності.
Ця думка-плювок, повна ненависті й образи, нічого не була варта, але несла вагу її власного розпачу. Івана злилася на німця за те, ким була сама. Вона заздрила його банальності, спокою, конформізму, бо сама ніколи не могла досягти цієї простоти.
Переступивши поріг, вона обернулася й адресувала йому ще одну усмішку, цього разу щиру й відкриту. Зрештою, вона любила його як ідею, як проєкт, щось таке, що вивищувалося над навколишнім лайном і чого в неї ніхто ніколи не міг украсти.
Мушкетер усміхнувся їй у відповідь, і вона подумала: «Ти просто дурепа». Вона повторила цю думку ще раз, зачиняючи двері, хоча мусила б повернутися й поцілувати його по-справжньому.
Але вже дорогою до ліфта Івана опанувала себе. До неї повертався гнів. Урешті-решт, саме ця злість надавала їй сил.
Ньєман чекав біля ліфта. У кабіні вона нарешті розридалася, а її шеф дивився то на підлогу, то на стелю, то на ряд кнопок. Він почувався в’язнем, замкненим у клітці разом із диким звіром — пронизливим смутком його слов’яночки.
67
Перш ніж сісти у «вольво», вона кинула погляд на яскраву синяву неба й закурила, ніби щоб остаточно спалити клубок у горлі.
— Ти йдеш, га?
Ньєман знав тільки одну тактику приховування емоцій: буркотіти.
Вона зробила ще одну затяжку і розчавила недопалок носком черевика.
— Зараз.