Усівшись у салоні, скрутившись клубочком, упершись п’ятками в приладну дошку, вона більше не думала про Кляйнерта, тобто берегла його на потім, ніби дорогоцінний талісман, який можна час від часу витягати.
Ньєман їхав у напрямку автомагістралі. Їх досі оточував ліс в усіх можливих формах, але він був ніби перерізаний надвоє, відсунутий далі транспортним потоком. Скоро з’являться рівнини й оброблені поля. Ще трохи згодом — сірість паризького передмістя, бетонні пляжі, накриті свинцевим, токсичним небом — нарешті.
Івані небагато потрібно було для щастя, і всі ці речі стосувалися міста, гамору, забрудненого повітря. Кожен елемент, узятий окремо, викликав у неї відразу: машини, бруд, сморід, містяни… Але разом усе це становило чарівну атмосферу, принаймні на її думку.
Раптом вона прокинулась: вона задрімала, уявляючи гул Парижа. Вони вже перетнули кордон. Івана опустила вікно й закурила ще одну цигарку. Ньєман нічого не сказав. Флік міг мовчати годинами. Вона це ненавиділа. Утім, це мовчання не містило жодного значення: ні байдужості, ні гніву, це був просто невидимий паркан.
Потягуючи цигарку, ніби щоб обігнати вітер, що залітав до салону й притьмом пожирав сигарету, Івана міркувала, яку тему обрати, щоб розбити цю Китайську стіну.
У суїцидальному пориві вона наважилася на найгіршу з них:
— Ньємане, у мене є запитання.
— Можеш зачинити вікно?
Івана викинула недопалок і послухалась.
Вона збиралася порушити табу, і ця думка захоплювала її не менше, ніж лякала.
— Чому ви боїтеся собак?
68
Тиша, здавалося, раптом стиснулась, й Івана почала побоюватися вибуху, яким би він не був. Старий флік захрипів, видавши щось між бурчанням і зітханням. Його голос був такий низький, що інколи сягав нерозбірливих тонів, близьких до сейсмічної хвилі:
— Я вже розповідав тобі про свою сім’ю?
— Ви ніколи нічого мені не розповідали.
— Ну, гаразд. Я народився в Ельзасі у родині без історії. Вічно зайнятий батько та емоційно нестабільна мати, депресивного типу.
Івана подумала про батьків Ґаєрсберґів, але далі порівняння зайти не могло.
— Тож коли в мого брата щось пішло не так, вони нічого не помітили.
— У вашого брата?
— Старшого на три роки. Ми ділили все, абсолютно все. А одного дня все пішло шкереберть.
Ньєман завагався, перш ніж продовжити. Гудіння мотора, хоч і приглушене зачиненими вікнами, ніби погучнішало.
— Жан, — повів він далі за кілька секунд, — так його звали, почав розмовляти сам із собою. Вночі, лежачи в нашій кімнаті, я чув, як він звертається до стелі, його мучила чистісінька манія переслідування.
— Він страждав на психічний розлад?
— Зараз його шизофренію швидко діагностували б, але тоді, в Ельзасі… Та й потім, Жан умів приховати свою хворобу. Я єдиний про неї знав…
Знову запала тиша, ніби буря, яка, начебто віддалившись, ударяє ще ближче, ще сильніше.
— Спочатку Жан вважав мене своїм союзником. Він пояснював мені найменші подробиці свого божевільного світу. Як він будував пастки над мостами автострад, аби каміння попáдало на машини й попередило всіх про його силу. Як він ловив ночами кротів і пив їхню кров, аби покращити слух і відчувати вібрації в темряві. Навіщо він плів таке собі павутиння, кожен край якого стискав за шию пташеня, викрадене з виводку чорних дроздів. Щоранку він годував їх, дивився, як вони ростуть і душаться сталевим дротом…
— Ви не розповідали про це батькам?
— Вони подумали, що я все вигадую. Кажу ж, Жан умів триматися перед дорослими. Він дбайливо приховував свій маячливий усесвіт.
— А в школі?
— Так само, хоч там інколи траплялися дивні нещасливі випадки, саботаж…
Івана почувалася так, ніби повільно ковзає підступним схилом без жодної зачіпки. Вона боялася того, що чекало на неї внизу…
— Скільки вам було років?
— Йому тринадцять. Мені десять.
Ньєман не відривався від дороги, але складалося враження, ніби він дивиться зовсім не на асфальтову смугу. Івана відчувала нервове напруження його рук, які до конвульсій стискали кермо.
— Жан почав не довіряти мені, не хотів зі мною розмовляти, окрім як заради погроз. Це здається нереальним, але я зрозумів, що він збирається мене вбити.
Івана не знала, куди діти очі: прямі лінії перспективи попереду не в’язалися з цією інтимною історією. Але й мови не було про те, щоб глянути на нього самого. Мабуть, вона побачила б обличчя мерця з тугими, мов мотузки довкола труни, м’язами.
— Я зрозумів його план на канікулах, у батьків нашого тата. У старих був пес, якого звали Реґлісс. Кане-корсо, нащадок бойових псів римських легіонів. Собацюр, здатних поборотися з левами на арені чи захистити шльондр у римських нетрях.
— Симпатична порода…
В Івани просто вихопилася ця шпилька. Вічний саркастичний рефлекс.
— Жан вимуштровував його на мене, — вів далі Ньєман. — Реґлісс був великим плюшевим ведмежатком, добрим, лагідним песиком-захисником, але Жан докладав зусиль, аби пробудити його вбивчі інстинкти. Під час кожних відвідин бабусі й дідуся він повертався до цього, перетворюючи Реґлісса на бойового пса, який має лише одного ворога — мене.
— А що батьки?
— Ти маєш на увазі, дідусь із бабусею. Вони не розуміли, що відбувається. Навіть глузували з мене — маленький страхополох, який боїться нашого вірного собаки.
— Він нападав на вас?
— Ні. Щось його досі стримувало. Сила звички, природжена ласкавість, не знаю… Але я помічав найменші його рики, рухи. Я весь час і всюди відчував цю загрозу…
Ньєман перевів подих або ж просто приводив до ладу спогади, як збирають колоду карт, аби знову її роздати. Він мав намір опуститися ще далі, ще глибше.
— Однієї неділі бабуся з дідусем поїхали на сільськогосподарську виставку, якусь дебільну фігню за п’ятдесят кілометрів від дому. Жан мав наглядати за мною. Мене паралізував страх, але його божевілля, здавалося, того дня відступило. Він був спокійним, логічним, ясно мислив. Навіть жартував, казав, буцім сподівається, що я ніколи не вірив у ці історії з дресируванням і помстою. Тієї миті я майже повірив йому знову. Ми пообідали перед телеком (я попросив його прив’язати Реґлісса біля буди). Це була епоха «Месників»[44], ти не пам’ятаєш… На якусь коротку мить я подумав, що все стало як раніше…
Коли я прокинувся, у мене були зав’язані очі. Моя мати жила на фенобарбіталі, мабуть, Жан підмішав його мені в їжу. Я не мав жодної гадки, де я чи котра година. Тіло розривали опіки — у певних місцях: на передпліччях, на щиколотках, на поясі… Але найгірше відчуття було посередині тіла, десь між ногами, це був розсіяний жар із гострими краями, він врізався мені у внутрішні боки стегон і пульсував.
Я спробував закричати, але рот був заткнутий кляпом. Під час вдиху мене пронизували конвульсії, напади паніки, які розривали мені ніздрі… Лише тоді я відчув запах, цей довбаний запах дикої тварини, відчув усіма порами шкіри… Там був собака, зовсім близько, можливо, навіть усередині мене, і мій піт починав пахнути цією їдкою сумішшю звіриного смороду й мокрої шерсті… Реґлісс був поруч, зовсім близько, але де?
Івана боялася тієї миті, коли Жан зніме пов’язку з маленького П’єра, адже все це відбувалося тут і тепер, у салоні «вольво». Вона вчепилася в ручку дверцят, суглоби пальців побіліли, нігті до крові впилися в долоню.
— Ми були в хижці мого дідуся в глибині саду, — повів далі Ньєман, ніби неспішно зняв пов’язку з очей у своїх спогадах. — Він припнув мене до стільця десятками гальмівних тросів від велика, які утворювали гігантське павутиння. Реґлісса Жан прив’язав до мене. Затиснув у мене між ніг так, щоб мої геніталії опинилися в його роззявленій пащі. Він іще більше стиснув пута на собаці, так, щоб той через біль чи лють одним махом оскопив мене… Але Реґлісс не рухався. Він застиг із моїми яйцями в роззявленій пащі, пускаючи слину мені на штани. Його очі були вологі. Як не дивно, у ньому не було жодної агресії. Він дивився на мене цим плачливим поглядом собаки, який чекає на щось від свого господаря, мовчки благаючи…