Із деяким запізненням Ньєман усвідомив, що дерева довкола них зімкнулися ще тісніше і потемніли так, що аж, нарешті, почали виправдовувати назву місцевості.
Івана вийшла з авто і заговорила з охоронцями німецькою. Хоч і усвідомлюючи свою неправоту, Ньєман подумав, що їй, мабуть, було легше вивчити цю мову завдяки своєму хорватському походженню. Ідіотська думка: Івана не розмовляла мовою своїх предків, а німецька, безперечно, не мала нічого спільного зі слов’янськими мовами.
Івана повернулася на місце, і вони проїхали ще хвилин десять. Лісу, здавалося, не було ні кінця ні краю. Однак зненацька перед ними відкрилася величезна галявина, що чітко виділялася з довкілля, ніби круги на полях. Просіку вкривали довгі смуги газону, схожі на бездоганні килими. Це було так, ніби тут, у самому серці лісу, раптом, ні в кого не питаючи дозволу, осіла невідома цивілізація.
А тоді в глибині цієї штучної просіки Ньєман помітив оселю Лаури фон Ґаєрсберґ.
Це був аж ніяк не пишний замок, а модерна вілла, побудована, певно, на початку двадцятого століття. Великий скляний прямокутник, що сяяв, ніби кришталь, під останніми променями сонця.
Флік любив архітектуру, хоч і не надто добре на ній знався. Він придбав маленький закинутий завод у Кашані[9], зваливши на себе двадцятирічний кредит, якраз для того, щоб володіти подібним суцільним приміщенням, яке архітектор Міс ван дер Рое[10] називав «вільним простором».
За кілька метрів від вілли вони побачили парковку, на якій стояв роздовбаний чорний джип. Ньєман інстинктивно відчув у цьому снобізм багачів, які люблять їздити на старих тачках і носити діряві светри саме тому, що можуть дозволити собі все.
Вийшовши з «вольво», Ньєман почав розглядати будинок. На другому поверсі вікна були завішані довгими білими шторами — мабуть, там розміщувалися спальні, — але перший поверх залишався прозорим, дзеркальним, повним повітря. Кожен скляний елемент підтримувала конструкція зі сталі іржавого відтінку, що нагадувала рамку з рудої, запеченої крові.
Найдивовижнішим було те, що будинок ніби спирався на ліс позаду. Сосни заповнювали порожнечу його вікон, а шибки кидали відблиски на бір обабіч. Усе змішувалося, сплутувалося, зливалося. Це було не житло, а спільнота, прекрасний симбіоз.
Ньєман не зміг стриматись і захоплено свиснув.
— Почекайте, зараз побачите хазяйку, — сказала Івана.
7
Івана знала, що Ньєману сподобається графиня.
За легендою, сищик із карного розшуку не цікавився жінками. Усе було навпаки: він захоплювався ними, але так і не навчився тієї легкості, що приходить із віком та дозволяє стати лицем до лиця з супротивником. Батечко Ньєман насправді був дуже скутим.
Як і всіх старих мачо, його паралізувало поруч із жінками, чия сила відрізнялася від його, як боксер боїться шульг, що б’ють по косій. Цієї сили він не розумів і боявся: у його очах це було єдине джерело поразок та страждань. І перед графинею цей каліка навряд чи міг би взяти себе в руки.
Івана познаходила чимало статей про Лауру фон Ґаєрсберґ у бульварній пресі. Лаура на благодійних вечірках, одягнена в довгі сукні з невідомих тканин. Лаура у першому ряду наймодніших дизайнерських показів. Лаура в чорній лівреї, у жокейському капелюшку, випростана в сідлі на своєму білому коні, у розпалі полювання…
Незрозуміло тільки, коли вона знаходила час на керування своєю імперією. А проте тут не було жодних сумнівів: керувала вона нею добре, причому залізною рукою, разом зі своїм братом. Це підкреслювали всі статті: відтоді, як групу VG, німецького лідера автомобілебудування, очолили Юрґен і Лаура фон Ґаєрсберґ, її показники лише зростали — на превелике щастя акціонерів, серед яких і кузени та їхні батьки. Із цього погляду не було жодної причини прибирати Юрґена. Це було все одно, що вбити курку, яка несе золоті яйця.
Вони піднялися кількома сходинками, що тягнулися вздовж усього фасаду. Івана зовсім не зналася на архітектурі, але вміла інтуїтивно розпізнати вдалу роботу в цій галузі. Цей такий собі гігантський акваріум просто-таки бив у вічі.
Ньєман подзвонив, рефлективно поправив окуляри й пальто, а тоді терпляче застиг у чеканні. Трохи позаду тупцяла Івана, неспроможна стояти нерухомо. Їй було лячно. Графиня була вродлива — про це свідчили фото, — багата і розкішна. Тобто така, якою Івана не була й близько, хоч навіть її й могли часом, у найкращі дні, вважати миленькою або чарівною.
Двері їм відчинила особисто Лаура фон Гаєрсберґ.
Версія real life[11] затьмарювала собою версію з глянцевих журналів. Те прекрасне, але зверхнє створіння з фотографій не мало нічого спільного з усміхненою жінкою, яка стояла на порозі. Майже така ж висока, як і Ньєман, вона могла похизуватися пишною копицею чорних кучерів і тоненькою фігурою, ніби спеціально створеною для найелегантніших речей — брендових суконь, як у журналах, чи звужених джинсів, светра й балеток, як от зараз.
Детальний огляд тривав усього якусь частку секунди, але жінкам більше не потрібно, щоб оцінити наявні перед ними сили. Лаура фон Ґаєрсберґ мала довжелезну шию а-ля Ума Турман, брови, як в індіанки, і темні, але дивним чином сяйливі очі. Картину доповнював прямий, але не гострий ніс і чуттєві, але не вульгарні губи. Уся ця розкіш, утім, виражала деяку стриманість, начебто обличчя під цією шапкою волосся в стилі вісімдесятих бажало здатися скромнішим.
Без жодного макіяжу й прикрас Лаура була не в найкращій формі. Втомлене обличчя, кола під очима: слабкості, здавалося, тільки посилювали її вроду, так само, як тіло спортсмена найгарніше виглядає болісно напруженим, на піку зусиль.
— Доброго вечора, — сказала вона, простягаючи білу руку з надзвичайно тонким зап’ястком. — Я — Лаура фон Ґаєрсберґ.
— Майор П’єр Ньєман, — представився чоловік надто впевненим голосом, так, ніби до того репетирував перед дзеркалом. — А це — лейтенант Івана Боґданович, моя напарниця.
Івана мало не присіла в реверансі. Цієї миті вона почувалася десь такою ж спокусливою, як тарган, що вискочив з-під мийки.
— Це я телефонувала вам сьогодні, — сказала вона глухим голосом, немов хотіла довести, що навіть таргани мають право на існування.
Вона не могла відвести погляду від Лауриного волосся: справжня мука для неї, з її патлами, схожими на прутики мітли.
Лаура поклала руки до кишень джинсів і перевела погляд з одного на другу.
— Я не дуже добре зрозуміла, — м’яко мовила вона. Графиня говорила французькою без жодного акценту. — Жандарми вже допитували мене…
Ньєман уклонився, по-військовому випрямивши спину.
— Ну, розумієте… через відсутність негайних результатів нас відправили на підмогу…
Лаура відступила, щоб дати їм пройти. Увесь перший поверх був одним суцільним приміщенням. Жодних опорних конструкцій: ні стіни, ні колони. Уся кімната купалася в світлі відтінку хни.
Із першого погляду приміщення здавалося порожнім, але придивившись, можна було помітити різні речі: скриню, рояль, диван, — що стояли поодаль від підвішеного по центру каміна, який нагадував величезний перевернутий перископ. Крізь панорамні вікна до будинку зусібіч зазирали буро-зелені сосни…
— «Скляна вілла»! — вигукнула Лаура. — Мій прадід був фанатом Баугаузу[12]. Він замовив цю віллу в тридцятих роках. Я її обожнюю.
— Що за архітектор?
— Один учень Людвіґа Міса ван дер Рое. Друг сім’ї. Він навіть перевершив свого вчителя, який замислив свій будинок Фарнсворт[13] чи Коронну залу[14] аж у п’ятдесятих роках…
Жінка вимовляла ці імена так, ніби йшлося про щось дуже звичне. Івана ж насилу розібрала прізвище архітектора.
Графиня попрямувала до «вітальні», тобто частини кімнати з диваном кольору вохри й табуретами з сидінням із натягнутих шкіряних ременів. Усе це стояло на пухнастому килимі.
10
Людвіґ Міс ван дер Рое (1886—1969) — німецько-американський архітектор і дизайнер, модерніст.
12
Німецька школа мистецтв, що існувала в 1919—1933 роках, де працювали провідні модерністські художники, архітектори й дизайнери і яка визначила розвиток мистецтва та дизайну на все наступне століття.
13
Будинок у штаті Іллінойс, побудований Місом ван дер Рое на замовлення відомої лікарки Едіт Фарнсворт.
14
Коронна зала (