Івана ніколи не розумілася на балістиці, але могла визначити, що це були топові рушниці в своїй категорії. Можливо, навіть безцінні. Приклади з такого коштовного дерева, аж здавалися золотими, дула й рукоятки з тонкими візерунками…
— А Юрґен, — не відступав Ньєман, — досі займався піршем?
— Юрґен, гадаю, так. Він був дуже потайним у цих питаннях…
— Де ви були в ніч із суботи на неділю?
Ньєман різко змінив тон, без жодної очевидної причини.
— Та… тут.
— Сама?
— Ні. Я повернулася сюди з одним із моїх комерційних директорів.
— Ви хоч знаєте, з яким саме?
Тепер, намагаючись бути жорстким, він впадав у зайві грубощі.
— Старий добрий французький гонор… Ви чудово виконуєте свою роль, майоре. Запитайте його ім’я у ваших ельзаських колег, це перше, що вони перевірили. Я…
— Штефан Ґрібе, — втрутилася Івана, звертаючись прямо до Ньємана. — Алібі пані графині вже перевіряли.
— Алібі? — перепитала Лаура, схрещуючи руки на грудях. — Вам не здається, що ви перебираєте?
— Це лише такий вираз, — спробував своєю чергою заспокоїти її Ньєман.
Івана помітила на кришці рояля фотографії в рамках, що виблискували в останніх променях сонця. Вона підійшла й побачила сімейні світлини, які ілюстрували дорослішання двох дітей: хлопчика і дівчинки. Взяла одну з них навмання: двоє підлітків, дванадцяти-чотирнадцяти років, стоять на подвір’ї замку, гідного Волта Діснея.
Лауру легко було впізнати. Рудий повненький хлопчак поруч — це, очевидно, Юрґен. Він не був схожий на чоловіка, чиї фото Івана бачила в досьє. Після тридцяти у спадкоємця з’явилися тверді риси обличчя й атлетичне тіло. Нічого спільного з рудим іванцем-киванцем на світлині.
Цієї миті її вразила одна деталь: обоє дітей у пальтах із лодена[15], серйозні, ніби папи римські, тримали по величезній мисливській рушниці. Брат із сестрою виросли не зі срібною ложкою, а з мідною кулею в роті.
Чиясь рука взяла рамку і забрала її з поля зору Івани.
— Ми були як двійнята, — сказала Лаура, розглядаючи світлину. — Ми одночасно відчували одне й те саме. Наші стосунки були… органічні.
Графиня — нарешті — виглядала зворушеною.
— А в роботі, — запитала Івана, — ви добре знаходили спільну мову?
Обличчя Лаури напружилося.
— Я ж щойно сказала вам, що ми були одним цілим! — відповіла вона тоном, у якому нарешті вчувалася зневага до цих ідіотських запитань, а на додачу — і до тих, хто їх ставив.
Графиня провела рукою по обличчю.
— Вибачте… Утративши Юрґена, я втратила будь-які причини жити…
Цієї миті болючу паузу перервало синювате світіння й гуркіт авто. Лаура одразу ж підійшла до вікна. У дворі шурхотіли гравієм кілька синьо-білих машин із написом «POLIZEI».
— Ваші німецькі колеги, — зауважила Лаура, витираючи сльози. — Певно, ваш приїзд не залишився непоміченим.
9
Ліс захоплювала ніч. А разом із нею й холод — безжальний холод сільської місцевості з його триклятою вологою, що пробирає до мозку кісток.
Застібаючи куртку, Івана краєм ока зиркнула на Ньємана, який залишався незворушним, ніби нічого й не помічав. Цей альфа-самець із підстриженим під «їжачка» попелястим волоссям й окулярами вчителя молодших класів часів Другої світової крокував просто до свого німецького альтер еґо, готовий до сутички.
Івана зосередилася на новоприбулих і оцінила картину: припарковані в шаховому порядку BMW, синюваті ксенонові фари, чорні силуети офіцерів ЛКА з блискучими золотими нашивками, радше солдати, аніж звичайні фліки. Непогано…
На чолі батальйону виділявся чоловік. Середнього зросту, з вузькими плечима: у парці з написом «LKA Baden-Württemberg» він виглядав не надто солідно. Трохи полисілий, у круглих окулярах, як у Ньємана, борідка, що надавала йому схожості з професором Турнесолем[16]. Справді, далеко не секс-символ.
Утім, на якусь мить по її спині пробігли мурашки.
Придивившись краще, можна було розгледіти благородний лоб, напружений погляд, енергійне обличчя, відтінене цапиною борідкою, що радше нагадувала мушкетерську. Міцно стоячи на ногах, цей чоловік слугував центром гравітації для всіх інших фліків. Він тут був шефом і, попри скромний вигляд, випромінював справжню міць.
Івана одразу ж зрозуміла дві речі. Їй подобався цей чоловік, але він влаштує флікам такі проблеми, що їм і не снилося.
— Я — обер-комісар поліції Фабіан Кляйнерт, із Регіонального управління кримінальної поліції Баден-Вюртемберґу, — представився він, простягаючи Ньєману візитівку. — Це аналог вашого карного розшуку.
Кляйнерт також розмовляв французькою. Таке відчуття, ніби мова Вольтера входила до програми всіх шкіл Баден-Вюртемберґу.
Ньєман поклав візитівку до кишені, не глянувши.
— Майор П’єр Ньєман, лейтенант Івана Боґданович. Ми належимо до ЦБКЗ, Центрального бюро у справах кривавих злочинів. Воно не має аналогу.
— Тобто? — перепитав Кляйнерт, насуплюючи брови.
— ЦБКЗ створили лише недавно, ми допомагаємо силам поліції чи жандармерії у складних справах.
— Нам не потрібна допомога.
— Наш досвід може допомогти пролити світло на смерть Юрґена фон Ґаєрсберґа.
— Який досвід?
Івана боялася якоїсь дошкульної ремарки від свого шефа, але Ньєман усміхався — він, схоже, був схильний зберігати спокій, а в таких випадках краще б він просто добряче побуркотів.
— Досвід у карному розшуку, — незворушно відповів він. — У Парижі людей більше, ніж в інших містах Франції. Тобто більше психів, а від того — більше звихнутих убивць. Упродовж тридцяти років я щоденно працював із такими чуваками.
Німецький флік, завагавшись, похитав головою.
— Прокурор Кольмара вже пояснив мені це все.
Потім він нібито пригадав головну причину свого роздратування:
— І коли ви розраховували попередити нас про свій приїзд?
— Ми ще як слід і не приїхали.
— Ви вже допитали Філіппа Шюллера, а тепер розмовляєте з графинею Лаурою фон Ґаєрсберґ…
— Новини швидко ширяться.
Кляйнерт кинув короткий погляд на Івану й повернувся до Ньємана.
— Ви тут на моїй території. Наші начальники порозумілися завдяки чортзна-якій європейській угоді, але всі працюватимуть під моїм керівництвом.
— У жодному разі. Ми підпадаємо під…
Кляйнерт зупинив його жестом, зненацька давши волю якійсь утомі:
— Хай там як, а ви запізнилися. Ми знайшли вбивцю.
— Що? — здивувалася Івана. — Ніхто нам нічого не сказав!
— Ваші ельзаські колеги ще не в курсі.
— І хто це?
— Томас Краусс, активіст, що виступає проти полювання.
— Француз?
— Німець. Його затримали, зараз він в Оффенбурзі. Сьогодні вранці зізнався.
Івані вже траплялося це ім’я: один із найімовірніших підозрюваних у категорії «політичний теракт».
— Можна його допитати? — поцікавився Ньєман.
— Завтра. Сьогодні ввечері його перевезуть до управління кримінальної поліції у Фрайбурзі. Допитаємо його разом, перш ніж вирішувати всі формальні питання, пов’язані з екстрадицією.
— Він назвав мотив? — запитала Івана.
— Він сказав, що вбивство Юрґена фон Ґаєрсберґа — акт гуманізму і що якби його не зловили, він би помочився на Юрґенову могилу. Такий мотив вам підходить?
Ньєман кинув оком на Івану. Його посмішка ніби промовляла: «Бачиш, дорогенька, для хорошого початку розслідування завжди потрібен фальшивий злочинець». Вона погоджувалась: хоч вона й сама згадувала таку можливість, Юрґену точно відрізали голову не тому, що він любив полювати. Краусс, схоже, був лише фанатиком, який захотів погратися в мученика.
— Але я розраховую, що ви поки не казатимете цього графині, — урочистим тоном продовжив Кляйнерт. — Не варто повідомляти їй новину, поки ми не будемо впевнені… Їй зателефонує прокурор.