ВСТУП
Про трагедію Української Галицької Армії, що відігралася в Наддніпрянській Україні в часі від ранньої осени 1919 до весни 1920 р., появилося в роках між світовими війнами — окрім численних спогадів у Літописі Червоної Калини й календарях того ж Видавництва та інших — кілька праць учасників подій. Це спогади Осипа Назарука,[1] Євгена Бородієвича,[2] Осипа Левицького,[3] Ілька Цьокана,[4] Юри Шкрумеляка,[5] Степана Шухевича,[6] Івана Максимчука,[7] о. Остапа Гайдукевича.[8] Назарук був політичним діячем, всі інші мемуаристи — військовики. Їхні спогади взаємно доповнюють одне одного. Вони дають широку картину тих нещасть, що падали на Галицьку Армію, яка належала до елітарних стягів України в роках її визвольної боротьби наших часів. Перед очима читача — немов на екрані — пересуваються трагічні змагання галицького Стрілецтва з жахливими епідеміями, що скосили десятки тисяч стрільців і старшин; нас глибоко хвилюють простодушні, але які ж сумні рефлексії безпретенсійного Бородієвича, або останній акорд чужинецького відпоручника Міжнароднього Червоного Хреста, майора Ледерей, що на початку листопада 1919 р. перевіз в Україну санітарний поїзд, закуплений Урядом ЗУНР, із шпиталем на двісті ліжок, і написав про те, що він там бачив.[9]
Деякі з наших мемуаристів (Назарук, Левицький, Шухевич) змальовують і взаємне «пожирання» політичних груп і державних мужів України в добі її найтяжчої боротьби за свою державність і ті душевні хвилювання галицького Стрілецтва, що їх викликали розгубленість і захитання рівноваги духа наших державних мужів. Али вони перевантажують свої спогади зайвими рефлексіями; зокрема разить у Шухевича брак об'єктивности й не завжди вірне зображування подій. Це й доказали йому наші визначні військовики: сан-шеф УГА, полк.-лікар д-р Андрій Бурачинський, ген. військ УНР Р. С., д-р Іван Максимчук і нарешті санітарний поручник УГА Ст. Гайдучок. Їхні завваги до «Споминів» Шухевнча надруковані в «Літописі Червоної Калини» за 1930 рік; Максимчук спростовує Шухевича в своєму спогаді «Кожухів».
Хибують наші мемуаристи на промовчування або надто поверхове згадування, а то й невірне описування подій останнього, найчорнішого епізоду трагедії УГА, її вимушеного обставинами союзу з червоними. Таке соромливе промовчування цього історичного факту нічим не виправдане; наше Стрілецтво виявилося незвичайно характерним і вірним нашому національному ідеалові в часі союзу з найжорстокішим і найхитрішим ворогом України — большевизмом. Цю високу національну й вояцьку мораль галицького стрільця стверджує ряд ваших старшин, як ген.-хор. О. Удовиченко, ген.-хор. М. Крат, ген. Кравс, отаман В. Льобковіц та інші.[10] Один старшина УСС, що перебув з нашою армією «чотирикутник смерти», так схарактеризував наше Стрілецтво:
«Наша Галицька Армія була свого роду армією добровольців, елітою нашого села. Слабодухи залишилися при відступі за Збруч по домах; перейшло коло 75 тисяч ідейних вояків, щоб через Київ вернутися до Львова. Висока мораль галицького Стрілецтва — це унікат в історії воєн, коди брати до уваги злидні й нестатки УГА. Революційні кличі могли здеморалізувати кожну частину й спричинити кривавий виступ проти старшин, до якого закликали Затонський і Порайко. Але глибоке розуміння військової дисципліни, висока національна свідомість і правдиво демократичний дух галицького Стрілецтва створили незрівнянну його відпорність проти отруйливих кличів большевицької пропаґанди».[11]
Та найціннішим для галичан є мимовільне признання їх незламности, що його дали їм большевики Микола Скрипник і Володимир Затонський на конференції делеґатів УГА й Вінницького ревкому в Києві. Про це буде мова нижче. Бодьшевики вже тоді виявилися бездонно віроломними супроти своїх контраґентів, дарма що вони намагалися вправно це приховати. Оця їхня віроломність не змінилася й досі; її жертвою падали й досі падають політики й державні мужі Заходу.
Останній епізод трагедії УГА в Україні є предметом першої частини цієї праці.
* * *
Безпосередньо по відступі Української Галицької Армії за Збруч улітку 1919 р. Диктатор Галичини Євген Петрушевич призначив мене на працю до Міністерства Військових Справ УНР, і там я у Головному Управлінні Генерального Штабу вів реферат мобілізації. На цьому становищі я перебув до половини листопада 1919 р., тобто до виїзду Уряду УНР з Кам'янця Под. Тоді губерніяльний комісар Поділля М. Кондрашенко пропонував мені виїхати в ним до Відня, куди подався Диктатор Галичини, і запевнив мені пашпорт з візою румунського уряду та кошти на подорож. Але я подякував йому словами: «Дуже вдячний вам, пане комісаре, за вашу приманливу пропозицію, одначе я не мав би лиця гамнути в вічі галицькому стрільцеві, коли б покинув нашу армію в її тяжкому становищі та шукав захисту в безпечному місті».
Разом з Урядом УНР я переїхав тоді через Чорний Острів, Староконстантинів до Любару; там я був свідком бунту «отаманів» Волоха, Божка й Данченка, ліквідації корпусу Січових Стрільців у Чарториї та виїзду частини Ууряду до Польщі. Звідти я подався разом із д-ром Іваном Макухом, що теж не хотів їхати за кордон і покидати нашу армію, до місця постою Начальної Команди УГА. По дорозі ми спинилися на деякий час у Хмельнику, що в його районі перебував тоді штаб повстанчого ватажка Шепеля. Там ми бували на нарадах діячів партій СР-ів і СД-ів у справі адміністрації незайнятих ворожими військами земель України (коло одного мільйона душ населення). Разом з Макухом, Ф. Конаром і ін. я входив у Крайову Раду, а потім у Раду Республіки, вибрану в Хмельнику.[12]
В половині грудня я прибув до Вінниці, місця постою Начальної Команди УГА. Від тієї хвилини я був з УГА до її розпаду, що стався при кінці квітня 1920 р. під час наступу Пілсудського з Армією УНР на Україну.
Обставини склалися так, що мені довелося бути співтворцем союзного договору УГА з большевнками й виконувати відповідальні обов'язки. Я мусів очолити Вінницький ревком УГА і був, сказати б, в осередку подій. По ліквідації цього ревкому я був головою Галицької Секції Політвідділу 44-ої червоної дивізії, до якої були приділені УСС. В травні 1920 р., як делеґат бриґади УСС, я брав участь у четвертому Всеукраїнському З'їзді Рад у Харкові. Там при допомозі товаришів зброї та комісара М. Кручинського мені вдалося домогтися реабілітації та припинення червоного терору проти галичан, що його провадили большевики по подіях на фронті у квітні 1920 р.
Під час наступу червоних на Польщу мене приділили до штабу 14 армії, що наступала на Галичину. В Тернополі я мав нагоду живими очима бачити централістичну московську політику Затонського в Галичині, яку піддержували його споборники, так зв. «туркестанські комуністи» Мих. Левицький, Наваловський і Томкевич та Мих. Баран.[13]
Вернувшися щасливо додому після 8-літньої воєнної скитальщини, я не наважувався публікувати моїх переживань під большевизмом, щоб не наражати на небезпеку тих моїх товаришів зброї, які співпрацювали зі мною й залишилися в Радянщині. Я не спростовував навіть того, що писали інші мемуаристи, хоча перо саме просилося в руку. А тепер, на старості літ я хотів би передати майбутнім поколінням мої переживання й спостереження за час союзу УГА з червоною армією і дати нашому історикові провірені (в межах можливости) факти, які поминули або занадто поверхово згадали наші мемуаристи. Тим і спростовую те, що розповідає про УГА І. Мазепа, в своїй цінній праці «Україна в огні й бурі революції». Його помилки сталися наслідком браку вірних інформацій про нас у тих місяцях, коди він працював конспіративно в Україні й не мав безпосередніх зв'язків з нами. Невірно певеповідає історію союзу УГА з большевиками також ген. Ол. Удовиченко на 140 ст. цитованої вище праці.
2
[2] Євген Бородієвич «В чотирикутнику смерти. Причинки до Трагедії УГА на Великій Україні». Львів 1921, вид. Окниша «Нове Життя».
3
[3] Осип Левицький «Галицька Армія на Великій Україні». Відень 1921, вид. «Українського Прапора».
4
[4] Ілько Цьокан «Від Денікіна до большевиків». Відень 1921, вид. «Українського Прапора».
5
[5] Юра Шкрумеляк «Поїзд мерців. Картини жертв і трудів». Львів 1922, вид. Черв. Калини,
6
[6] Степан Шухевич «Спомини з Української Гал. Армії 1918-22», Львів 1929, вид. Черв. Калини,
8
[8] о. Остап Гайдукевич «Було колись. Із записника полевого духовника УГА». Львів 1938, вид. Червоної Калини.
9
[9] Майор Ледерей пише: «Моє перо не всилі описати це. Один Данте міг би це зробити. Я буду щасливим, якщо мої слова перекажуть цивілізованому світові мовчазне прохання тих нещасливих, які вигибають від пошестей і загальної нужди. Це ж люди, такі самі, як ми». Пор. О. Левицький, цит. твір, стор. 42. — Н. Г.
10
[10] Ген. Удовиченко в праці «Україна у війні за державність» на ст. 141-142 пише: «Коротке примусове перебування галицьких стрільців у складі Червоної Армії не тільки не розклало їх духових сил і не знищило національного почуття, але навпаки, після всього пережитого, ці якості в них ще більше змінилися та скристалізувалися». Так само оцінює галичан ген-хор. М. Крат у статті «Різними шляхами», надрукованій в «Бюлетені ОбВУА», додатку до «Народньої Волі» за 4 серпня 1955, ч. 30. Про поставу галицького стрільця в часі союзу з большевиками пишуть понад усі похвали ген. А. Кравс у своєму спогаді «За українську справу» й отаман В. Льобковіц у студії «Похід на Київ», яка досі ще не друкована — має вартість історичного документу. Вона є тимчасово в архіві УСС-а П. Постолюка. — Н. Г.
12
[12] Про Крайову Раду й Раду Республіки, що їх І. Мазепа називає «самовибраними», він розповідає в своїй праці «Україна в огні й бурі революції», том ІІ, ст. 178-179. — Н. Г.
13
[13] «Туркестанськими комуністами» ми називали тих галичан, які під час світової війни попали в московський полон і жили в Туркестані. Там по большевицькому перевороті вони стали комуністами, були членами РКП й беззастережно служили москалям. Вони, звичайно, були повсякчас по стороні Затонського, що виконував в Україні ролю московською губернатора від імени РКП. Вони здобували собі довір'я в Затонського навіть ціною братньої крови. Баран не належав до цієї групи, але в добі так зв. Галицької Соціялістичної Радянської Республіки тісно співпрацював з нею. — Н. Г.