Цей новий політичний тип українця зродився з незалежної постави українських народніх мас. До еліти цих мас належало також непідкупне рядове стрілецтво ЧУГА та його ліпші старшини. Насамперед новий тип українця проявився серед українських військовиків, що в умовах розпаду України на сотні партій, груп, урядів і республік — рятували, як могли, свою силу і плекали плян об'єднання їх в одну українську армію. Проявився цей новий тип і в українській культурі, що після «чотирикутника смерти» дала героїчні зразки боротьби за свою власну духову силу й суверенність. Але в українській політиці цей новий тип українця приходить найповільніше. Трудно шукати його в українських еміґраційних партіях, що плекають старий тричі збанкрутований тип партійного сектанта, який задля самовинищення себе і своєї партії раз-у-раз залазить у чуже болото та опиняється запряженим до чужого воза, підриваючи українську силу.
В книжці Н. Гірняка бачимо цього сектанта й еґоцентриста і серед українців з КПбУ, як от Затонський, і серед так званих «туркестанських комуністів», що дійшли до ролі сексотів серед ЧУГА; і серед верхівки боротьбістів, що знайшли свого суверена в Комінтерні; і серед тих старшин УГА-ЧУГА, що не знайшли в собі лицарської мужности, щоб не видати Москві на знищення своїх генералів — Микитку й Ціріца; і серед урядів ЗУНР та УНР, що, не добачивши й не організувавши української сили, пішли до чужих держав по «допомогу»; і серед тих старшин 2 та 3 бриґад ЧУГА, що просто завалили плян ЧУГА, віддавши дві бриґади в полон полякам і тим самим давши Москві привід нищити решту ЧУГА.
Гірняк не ховає того, що він був так перейнятий ненавистю до польського окупанта Галичини, що був готовий не одно стерпіти Совєтській Росії. Подібні чуттєві наснаги зрозумілі, але вони не допомагають політиці в досягненні власних свідомо вироблених стратегічних і тактичних цілей.
Книжка Гірняка може бути спірною в окремих місцях. Але вона подає факти, також і нові факти, І тому вона буде не тільки джерелом для критичного історика, а й збудником сучасної нам української політичної думки, що дрімає перед лицем недовершеного й понині українського державного відродження й самостійности.
ПІСЛЯСЛОВО
Наприкінці кілька слів про автора книжки. Никифор Гірняк народився 23 липня 1885 року в містечку Струсів, повіт Теребовля, в родині дяка. Його батько Йосип мав сім синів і, не зважаючи на злидні, дав усім синам вищу освіту. Родина відзначалась глибокою українською традицією, внутрішньою моральною міццю й дружбою, і тому від неї Україна має добрих громадян-патріотів: священиків, педагогів, вояків, математиків, а також одного з найбільших акторів пореволюційної України — Йосипа Гірняка.
Никифор Гірняк закінчив гімназію в Станиславові й Коломиї (1897-1905) і філософський відділ університету у Відні (1905-1910), де його вчителями були славетний славіст Яґіч, проф. Вондрак, проф. Їречек — відомий історик европейського Сходу. По закінченні університету з докторським дипломом Никифор Гірняк учителює в приватній українській гімназії в Рогатині і водночас провадить активну працю в гуртку «Рідної школи», у просвіті та серед молоді — «Пласт», «Стрільці». З початком першої світової війни Никифор Гірняк, бувши запасним офіцером австрійської армії, на власне бажання дістає призначення в Леґіон Українських Січових Стрільців, де був командиром коша.
З УСС-ами Н. Гірняк пройшов усю їх велику і славну бойову путь. Після фронтів світової війни ця путь ішла крізь фронти війни Української держави проти інтервентів 1917-20 років. 1918 року під час оборонної війни проти поляків Н. Гірняк є начальником військової округи Тернопіль, потім стає начальником мобілізаційного відділу Державного секретаріату військових справ ЗУНР. З переходом УГА і уряду ЗУНР за Збруч Н. Гірняка призначають на референта мобілізаційного відділу в Генеральному штабі військ УНР.
В жахливі дні грудня 1919 р., коли начальна команда УГА разом із частиною вояків УГА пішла з денікінцями на південь, відступаючи перед большевиками, коли понад 17.000 стрільців УГА лежали у Вінниці й довколишніх районах, побиті тифом і ранами, коли поляки тисли з північного заходу, а росіяни — з північного сходу, коли керівні кадри ЗУНР і УНР вибирались на еміґрацію, — Н. Гірняк відхилив пропоновану йому можливість виїзду через Румунію до Відня і зостався до кінця рятувати й ділити долю спаралізованої УГА. Читач бачить цю долю в книжці Гірняка. Серед останніх сполохів великої визвольної війни, в постійній зустрічі з смертю діє група старшин УГА-ЧУГА на чолі з Гірняком, щоб урятувати в особі УГА-ЧУГА українську незалежну збройну силу, плекаючи плян відсічі напасникам сконсолідованими збройними силами України. Півтора року живе Н. Гірняк під совєтсько-російською окупацією. З його книжки бачимо, що він пізнав Москву до дна.
В половині 1921 року Н. Гірняк пробрався за кордон до Праги. Не зразу вдалося йому повернутися в рідну Галичину, де на нього чигав мстивий польський окупант. Все ж згодом він здобув собі змогу вчителювати в приватній українській школі, а водночас провадити працю в «Просвіті», «Рідній школі», в «Пласті». Під час другої світової війни Н. Гірняк вийшов на еміґрацію. Тут він бере активну участь у відбудові укр. пласту, учителює в укр. гімназії, деякий час був головним секретарем ЦПУЕН. Тепер живе в ЗДА й опрацьовує деякі проблеми наших визвольних змагань.
Юрій Лавріненко
ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА
1) Осип Назарук: "Рік на Великій Україні", вид. "Український Прапор", Відень 1922.
2) Євген Бородієвич: «В чотирикутнику смерти. Причинки до трагедії УГА на Великій Україні», вид. Окниша «Нове життя», Львів 1921.
3) Осип Левицький: «Галицька Армія на Великій Україні», вид. «Українські Мемуари», Відень 1921.
4) Юра Шкрумеляк: «Поїзд мерців. Картина жертв і трудів», вид. «Червона Калина», Львів 1922. Та сама праця передрукована в Бібліотеці «Америки», ч. 12 п. н. «Кривавий Шлях».
5) Степан Шухевич: «Спомини з Української Галицької Армії 1918-22», частини 1-5, вид. «Червона Калина», Львів 1929.
6) о. Ст. Гайдукевич: «Було колись. Із записника полевого духовника УГА», вид. «Червона Калина», Львів 1935.
7) Д-р Іван Максимчук: «Кожухів». Спомин. Вид. «Червона Калина», 1930.
8) Ілько Цьокан: «Від Денікіна до большевиків».
9) Д-р Андрій Бурачинський, сан. шеф УГА: «Моя відповідь», Літопис Черв. Калини, 1930, ч. 6, ст. 7-10.
10) Ст. Гайдучок, сан. пор. УГА: «На марґінесі «Споминів» Д-ра Ст. Шухевича», Літ. Черв. Калини 1930, ч. 3, ст. 22.
11) Р. С. (Ген. Військ УНР): «Рефлексії на «Спомини» Д-ра Ст. Шухевича». Літопис Черв. Калини 1930, чч. 1-2.
12) Вільгельм Льобковіц: «Похід на Київ», недрук. праця старшини УГА — архів П. Постолюка.
13) Генерал Антін Кравс: «За українську справу», вид. «Червона Калина», Львів 1937.
14) Ген. Олександер Удовиченко: «Україна в війні за державність», вид. Д. Микитюка, Вінніпеґ 1954.
15) Ген.-хор. М. Крат: «Різними шляхами». Бюлетень ОбВУА — додаток до «Народньої Волі» ч. 30 з 4 серпня 1951.
16) Ісаак Мазепа: «Україна в огні й бурі революції», чч. 1-3, вид. «Прометей», 1951.
17) Ісаак Мазепа: «Підстави нашого відродження», вид. «Прометей», 1946.
18) Д-р Вололодимир Білозор: «Слідами епідемій УГА». «Лікарський Вісник», 1921.
19) Дм. Паліїв: «На чисту воду», Літопис Черв. Калини, 1930, чч. 6-7.
20) Ю. Тютюнник: «Зимовий похід», вид. Трембіта. Коломия-Київ 1923.
21) М. Курах: недрук. записник (архів Кураха).
22) Микола Алексевич, сотник УГА: «Пів року лід большевиками». Літ. Черв. Калини, 1933, ч. 9.
23) Кость Мазуренко, пор. УГА: «Останні дні Начальної Команди УГА», недр. спогади.
24) Пор. М. Мигович: «При першій бриґаді ЧУСС-ів», Літ. Черв. Калини 1933, ч. 10-12.