Тимчасово обов'язки між членами ревкому поділено так: голова — загальний провід ревкому й контакт з офіційними большевицькими установами та відповідальними особами. Він же має з допомогою Козоріса й Маркова провірити банкові конта. Курах і Опока з Мих. Балицьким провірять стан усіх наших лічниць і складуть списки хворих, санітарного персоналу й складів лічниць. Марків і Лукіянович спишуть майно УГА, всі комори й запаси у Вінниці та околицях. Курах, Опока й Мих. Балицький утворять редакційну колеґію для видання органу ревкому «Червоний Стрілець». Вони ж мають добрати співробітників цього органу. Ними були: Федір Палащук (псевдо Конар), Микола Угрин-Безгрішний (псевдо Червоний Князь), Никифор Гірняк (псевдо Ничипір Строгий-Їжаченко), М. Козоріс, Є. Коханенко, Осип Гачкевич; відділ «Останні Новості» редаґував М. Бісик, що ходив по ресторанах і каварнях та збирав усякі плітки-новини, які були єдиним джерелом для нього. Пресового бюра ми не мали.
Січня 6-го 1920 р. появилося перше число «Червоного Стрільця». В передовій статті «Всесвітня революція й Українська Галицька Армія» писалося: «На сході Европи розгорівся вогонь соціяльної революції. Він стряс підставами старого дряхлого ладу й у крові та вогні кував нове життя. Цей вогонь докотився до галицького кордону. А в Галичині трудовий український нарід організувався для захисту своїх земель перед наступом польського панства, щоб вибороти собі вільне життя. Він створив Українську Галицьку Армію. Коли ж вогонь революції докотився до меж галицької землі, український нарід ладен був привітати його, як союзника, як свого спільника у визвольній боротьбі, Але не зробив цього.
А не зробив тому, що провідники революції вчинили тоді дуже нерозумний, шкідливий для них самих крок. Вони знехтували таке дуже важне для українського народу національне питання і в цьому відношенні поставили себе на становище дотеперішніх кривдників і визискувачів нашого народу, виступили в Україні як окупанти.
Наслідки цього показалися дуже скоро. На галицькому кордоні спинилася революційна пожежа, а вслід за цим упав і цей революційний підйом, який проявився в цілій Европі. Це використали різні контрреволюційні сили, які мріяли про здобуття Москви й Петрограду.
Помилковий крок провідників революції наніс велику шкоду всесвітній революції, скріпив реакцію на довший час, даючи їй у руки зброю проти себе.
Тепер обставини змінилися. Життя не одного навчило. Навчило воно й провідників революції, що треба присвятити належну увагу всім питанням, які хвилюють душу трудового люду, що не можна накидувати нічого народові, а треба прислухатися до його голосу, йти назустріч його бажанням.
Такі велети революції, як тов. Ленін і Троцький, признали справедливими домагання українських трудових мас на самостійне національне життя, признали їм повне право обрати собі форму державного устрою і життя».
У статті «Чому Українська Галицька Армія приєдналася до Червоної Армії?» м. і. було сказано:
«Українська Галицька Армія це армія українських селян і робітників Галичини, які по розпаді жандармської Австрії зорганізувалися для оборони своєї батьківщини перед польськими захватчиками. Через курні хати галицьких селян покотилася струя революції і галицький пролетаріят став активно боротися за свої права, зачав переводити соціяльні реформи…
Та на жаль цей рух тривав недовго. Сусідуючі маси польського селянства й робітництва, засліплені шовінізмом і імперіялізмом, збройною силою наступили на українські землі, а провід над розбурханими революційними масами захопили маломіщанські елементи, галапаси-авантурники, які не зрозуміли духа часу, здушили народній рух… Народні маси розчарувалися в своїх надіях…
За Збручем Українська Галицька Армія звернулася проти Червоної Армії наслідком цілого ряду прикрих непорозумінь. Тодішня Червона Армія виступила в Україні в ролі окупанта; вона ворожо ставилася до національного питання, а це викликало велике негодування серед УГА, де національна свідомість стоїть дуже високо. В обох арміях, в яких є одна мета, падало чимало жертв…
Тепер УГА з'єдналася з Червоною Армією, щоб спільно виступити проти польських панів, проти польської буржуазії». (Пор. Юрко Тютюнник: «Зимовий похід 1919-1920». Вид. «Трембіта», Коломия-Київ 1923.)
З оцих уривків із статтей «Червоного Стрільця» видно, як Вінницький ревком розумів своє ставлення до нового союзника. Він заступав справу УГА й не мав обов'язку вдаватись до політичних питань, ні пропаґувати большевицькі гасла серед нашого стрілецтва. Ми щасливо збулися клопоту з організацією галицької комуністичної партії; за це діло взявся Є. Коханенко. Він став головою організаційного комітету цієі партії, а його заступником став згаданий вище учитель І. Сидоряк-Ростока; секретарювали Марія Ґіжовська та Володимир Бойко. Цей комітет видавав свій орган «Комуніст Прикарпаття». Перше число редаґував М. Угрин-Безгрішний. Зараз по його появі до редакції прибіг наш добрий друг К. Ковтунович і порадив негайно знищити ввесь наклад, щоб ні один примірник не попав до рук большевикам, бо вони переарештують редакційну колеґію за контрреволюцію, за націоналістичні єресі, від яких аж кишіло в «Комуністі Прикарпаття».
Пізніше цей орган редаґував Лев Будай, колишній співробітник «Літературно-наукового Вісника» у Львові. Назагал цей орган галицької комуністичної партії не сподобався А. Хвилі, ні його однодумцям; занадто націоналістичним духом віяло від нього.
Реєстрація галичан у Вінниці й околиці дала ось яку картину:
Найбільше хворих було в Кримських казармах та лікарні для психічно хворих. Чимало було їх також по школах, пристосованих для лікарень. У всіх цих пунктах лежало галичан 8743. Але було їх багато й на приватних мешканнях, тільки ми не мали можливости списати їх, бо не знали адрес. Було багато також цивільних галичан, що перейшли влітку 1919 р. з УГА за Збруч; про цих ми також не мали точних відомостей. Одно було певне: їхнє становище було надзвичайно тяжке через брак харчів, ліків, білля й одягу.
Нам не вдавалося тоді охопити статистикою всіх здорових галичан у нашому районі. Зголосилося всіх 2019 осіб, але насправді їх було значно більше. Через непевність становища багато не реєструвалося й воліло жити законспіровано. Не бракувало також мародерів, що «промишляли» на власну руку й до нас не признавалися. Назагал можна прийняти число галичан, зосереджених у Вінницькому районі, приблизно на 15000 осіб.
7. Наші клопоти з Начальною Кмдою УГА.
Зараз по підписанні договору з большевиками ми намагалися неодмінно зв'язатися з таємною Колеґією Старшин при НК УГА, щоб поінформувати її про стан нашої справи. Нам удалося, бодай формально, примусити большевиків зустріти галицькі частини як союзників. У тому безвихідному становищі, в якому УГА опинилася при кінці 1919 р., це було вже великим шансом для нас; тепер треба було використати цей шанс для наших переговорів з большевиками в справі реорганізації УГА та збереження її організаційної цілости. Зірвання союзу (до речі, дуже непопулярного серед галичан) з білими москалями, припинення відступу УГА на південь з недобитками частин генерала Бредова та зосередження всіх корпусів УГА в невеликому районі давало б нам можливість обстояти наше домагання залишити УГА одною оперативною одиницею з автономними правами, а на випадок потреби ставити організований спротив можливим затіям большевиків проти нас.
Одначе Колеґія Старшин мала завдання схилити НК УГА до наших плянів. Але вона, виїхавши разом з НК на південь, не мала з нами ніякого зв'язку. Всі наші спроби з Вінниці встановити цей зв'язок не вдалися. Тому я, не зважаючи на велику навалу праці, виїхав до Немирова, щоб звідти сполучитися з штабом II галицького корпусу, що його начальник отаман Фердинанд Льонер позитивно ставився до нашої концепції — союзу з большевиками. За нашими відомостями штаб стояв у Тульчині, і я надіявся з Немирова зв'язатися телефоном з Льонером, якого я знав особисто з літа 1919 року.
По дорозі я спинився на ночівлю у Вороновичах. Тут до мене прибула делеґація від жидівської громади зі скаргою на сотника Едмунда Шепаровича (знімеченого українця), що він наклав на громаду контрибуцію на 250 тисяч царських карбованців, а як закладника велів арештувати місцевого рабина. Шепарович виправдувався абсолютним браком засобів до життя його кавалерійського загону. Мені вдалося полагодити це непорозуміння так, що Шепарович погодився звільнити рабина з-під арешту, а жидавська громада зобов'язалася зібрати харчі й трохи готівки для частин Шепаровича.