— Не можу назвати цю заслугу вповні своєю. Завдання, яке дав мені архілектор, було неможливо виконати. Дагоска була повна зрадників і оточена гурками.
Маровія пирхнув.
— Вам можна поспівчувати.
— Якби ж то хтось поспівчував мені тоді, але всі тим часом були заклопотані тут, намагалися здолати один одного, як і завжди. Стан оборонних споруд Дагоски геть не відповідав вимогам цього завдання. Я не міг зміцнити їх без грошей…
— Його Преосвященство не був схильний до щедрості.
— Його Преосвященство не давав ані марки. Зате до мене у скрутний час звернувся несподіваний благодійник.
— Заможний дядечко? Яка щаслива випадковість.
— Не зовсім.
Ґлокта облизав солону прогалину на місці передніх зубів. «А тепер таємниці виливаються, наче фекалії з вигрібної ями, що протікає».
— Моїм заможним дядечком став не хто інший, як банківський дім «Валінт і Балк».
Маровія нахмурився.
— Він надав вам грошей у позику?
— Саме завдяки його щедрості я зміг стримувати гурків так довго.
— Зважаючи на те, що могутні люди друзів не мають, що за це дістав «Валінт і Балк»?
— По суті? — Ґлокта спокійно поглянув на верховного суддю. — Усе, що тільки хотів. Невдовзі після повернення з Дагоски я розслідував смерть кронпринца Рейнолта.
— Жахливий злочин.
— І гуркський посол, якого за це повісили, був у ньому невинуватий.
Маровія не зміг приховати ледь помітного здивування.
— Справді?
— Жодних сумнівів. Але смерть спадкоємця престолу породила інші проблеми — проблеми, пов’язані з голосуванням у Відкритій Раді, — а Його Преосвященство був радий скористатися простим рішенням. Я спробував дослідити це питання, та мені завадили. «Валінт і Балк».
— Отже, ви підозрюєте, що ці банкіри були причетні до загибелі кронпринца?
— Я підозрюю їх у найрізноманітніших речах, але доказів у мене обмаль.
«Завжди так: забагато підозр і недостатньо доказів».
— Банки, — пробурчав Маровія. — Вони створені з порожнечі. Роблять гроші зі здогадів, побрехеньок і обіцянок. Таємниці — їхня валюта, ще важливіша за золото.
— Я вже це виявив. Але той, хто загубився в пустелі…
— Так, так! Будь ласка, продовжуйте.
Ґлокта не без подиву виявив, що йому надзвичайно весело. Від бажання розпатякати все він мало не плутався у словах. «Тепер, починаючи розкидатися таємницями, які так довго накопичував, я розумію, що не можу зупинитися. Почуваюся, наче жебрак, який бездумно циндрить гроші. Почуваюся нажаханим, зате вільним. Мучуся, та водночас тішуся. Гадаю, щось трохи схоже відчуває той, хто сам розтинає собі горло: це прекрасне звільнення, та насолодитися ним можна лише раз. І цілком імовірно, що це, як і розтинання горла, закінчиться для мене потворною смертю. Ах, ну що ж… До цього вже давненько йшло, хіба ні? Та й навіть я не можу сказати, що не заслужив на це вже десять разів».
Ґлокта нахилився вперед. «Навіть тут, навіть зараз, мені чомусь потрібно говорити про це тихо».
— Архілектор Сульт незадоволений нашим новим королем. Особливо ж незадоволений тим впливом, який на нього здійснює Баяз. Сульт розуміє, що його повноваження значно скоротилися. Ба більше, він гадає, що за всією цією справою так чи інакше стоїте ви.
Маровія насупився.
— Справді?
«Так, і я не зовсім певен, що відкидаю таку можливість».
— Він попросив мене знайти якийсь спосіб усунути Баяза… — Ґлоктин голос стишився мало не до шепоту. — Або ж усунути короля. Підозрюю, що на випадок моєї невдачі він має інші плани. Плани, які певним чином пов’язані з Університетом.
— Можна подумати, ніби ви звинувачуєте Його Преосвященство архілектора в державній зраді. — Очі в Маровії були блискучі й жорсткі, як два новенькі цвяшки. «Підозріливий, та все-таки страшенно зацікавлений». — Ви знайшли щось таке, що можна використати проти короля?
— Перш ніж я зміг бодай замислитися про це, мене доволі категорично віднадив від цього «Валінт і Балк».
— Там так швидко про це дізналися?
— Я змушений припустити, що хтось наближений до мене може бути не таким надійним, як я завжди сподівався. Банкіри не просто вимогли від мене не послухатися Його Преосвященства — вони ще й наполягли, щоб я провів розслідування щодо нього. Вони хочуть знати його плани. У мене всього кілька днів на те, щоб їх задовольнити, та Сульт уже не довіряє мені навіть вміст свого нужника, а те, що має на думці, — й поготів.
— Ой лишенько, — поволі захитав головою Маровія. — Ой лишенько.
— На додачу до моїх бід архілектор, як мені здається, знає про події в Дагосці значно більше, ніж видавалося попервах. Якщо хтось про щось розповідає, то, цілком можливо, розповідає обом сторонам.
«Зрештою, тому, хто зрадив людину один раз, не так уже й важко зробити це двічі». Ґлокта протяжно зітхнув. «Ну, ось і все. Усі таємниці розказано. Вигрібну яму спустошено. Моє горло розітнуте від вуха до вуха».
— От і вся історія, ваша милосте.
— Що ж, очільнику, ви, безумовно, опинились у вельми скрутному становищі.
«Ба більше, просто смертельно небезпечному». Маровія підвівся й поволі заходив кімнатою.
— Припустімо на мить, що ви справді прийшли по мою допомогу, а не для того, щоб якось мене осоромити. Архілектор Сульт має змогу створити надзвичайно серйозну проблему. А також відзначається колосальною самозакоханістю, достатньою, щоб спробувати це зробити в такий час, як зараз. — «Тут я з вами згоден». — Якби ви змогли роздобути переконливі докази, я, звісно, був би готовий представити їх королю. Проте без надійних доказів я не можу йти проти члена Закритої Ради, зокрема архілектора. Найкраще підійшло б підписане зізнання.
— Підписане зізнання Сульта? — пробурмотів Ґлокта.
— Такий документ, напевно, звільнив би від деяких проблем нас обох. Сульта не стало б, а банкіри втратили б вплив на вас. За нашими стінами, звісно, так і залишиться гуркський табір, але не можна мати все одразу.
— Підписане зізнання архілектора.
«А може, мені ще й місяць із неба зняти, якщо вже на те пішло?»
— Або ж достатньо великий камінь, щоб дати початок лавині — можливо, зізнання якоїсь людини, достатньо близької до нього. Ви, як я розумію, майстер їх добувати. — Верховний суддя придивився до Ґлокти з-під важких брів. — Чи мене було введено в оману?
— Ваша милосте, я не можу діставати докази просто так.
— Той, хто загубився в пустелі, має користати з тих шансів, які йому дають, хай які скромні ці шанси. Знайдіть докази і принесіть їх мені. Тоді я зможу діяти, але аж ніяк не раніше. Ви ж розумієте, що я не можу ризикувати заради вас. Важко довіряти людині, яка обрала собі господаря, а тепер обирає іншого.
— Обрала? — Ґлокта відчув, як у нього знову засіпалася повіка. — Якщо ви вважаєте, що я сам обрав хоч щось у цій жалюгідній тіні життя, яку ви бачите перед собою, то жахливо помиляєтесь. Я обрав славу й успіх. Та в коробці лежало не те, що обіцяв напис на кришці.
— Світ повен трагічних історій. — Маровія підійшов до вікна, повернувся спиною й поглянув на потемніле небо. — Особливо зараз. Навряд чи можна очікувати, що вони щось означатимуть для людини з моїм досвідом. Гарного вам дня.
«Далі вже можна нічого й не казати». Ґлокта хитнувся вперед, із болем зіп’явся на ноги, допомігши собі ціпком, і пошкутильгав до дверей. «Але в темний льох мого відчаю проникнув зовсім крихітний промінчик надії… Потрібно тільки дістати зізнання в державній зраді від голови Королівської Інквізиції…»
— І ще одне, очільнику!
«Чому ніхто ніколи не може договорити, перш ніж я встану?» Ґлокта знову розвернувся до кімнати, відчуваючи, як у нього палає хребет.